Автор: Людмила Таран

Якось і незчулася, що Львову – вже 750. Побачити це місто мріяла з дитинства. Не знаю-не відаю, звідки це палке бажання взялося в мене. Кожен, хто побував у місті Лева, має свій образ Львова. У мене з ним… роман. Він триває давно. Спершу обліковувала всі побачення з ним. Згодом збилась із ліку.

Річище часу

Щоразу, їдучи туди, почуваю любовне хвилювання. Наточується, як вода у дзбан, легке сп’яніння, ніжне запаморочення. Прибувши на вокзал, їду до центру лише на трамваї. Якось особливо – так буває тільки у Львові – скрегочуть на поворотах трамвайні колеса, похитуються вагончики жовто-червоні, вбираючи у вікна невідмиту, облущену, однак і досі стильну вулицю Городоцьку – з колишнім помешканням Богдана-Ігоря Антонича, з костьолом св. Анни на перехресті та костьолом св. Єлизавети (згадую старі назви, бо так заклалися вони в моїй пам’яті з пожовклих довідників).

Ще їдучи Городоцькою, відчуваю: мої очі зсередини підсвічені очікуванням таємниці. Я чую ледве вловимий звук арфи. Звідки? Чому саме вона? Хіба я знаю? Хіба я знаю, як і чому народжуються почуття, що гріють тебе, обіцяючи таке незвідане, чому й точної назви не добереш – напевне, і не треба...

Хоча маю чимало добрих знайомих у Львові, боронь Боже ночувати у когось і навіть повідомляти їм про мій приїзд.

Влаштувавшись у готелі, йду помолитися до Успенської церкви. Проходжу у двір і зупиняюся перед порталом каплиці Трьох святителів. Один менший, другий більший лев під різьбленими стовбурами колон злегка покивують мені (давно ж знайомі), а дві стилізовані людські голови у профіль при темних кованих дверях не можуть і оком моргнути, бо на них зіперта основна вага порталу. Щоразу, коли бачу ці профілі, сумно мені стає: викришується піщаник («руський мармур» називали його), із якого їх вирізьблено, і все більше стирає час їхні риси, як і мої, бо приїжджаю сюди щоразу старша.

У Києві час тече крізь мене – у Львові я насичуюся часом і живу з нього.

Є тут у мене улюблені вулиці, які обов’язково навідую під час побачень. Одна з них – генерала Тарнавського, яка відгалужується від Зеленої. Повільно, смакуючи ракурси й повороти, перекочуючи, мов карамельку солодким язиком, побачене, підіймаюся по ній усе вище, а забудова вулиці грається-перегукується з рельєфом, повторює його вигини, і якоїсь миті я непомітно для себе опиняюся на вулиці Толстого. Та через вулицю Ольги Басараб знову потрапляю на Зелену: саме в цьому місці вона вигнулася, як змія, яка хоче вкусити себе за хвоста. Це вона, Зелена, у середньовіччі називалася Волоським мостом.

На Калічу гору люблю підійматися вулицею Чайковського. Ось «Купол», милий ресторанчик із паризьким іменем. Старі фотокартки, мережані манірні серветки, кавники. Атмосфера давнього Львова.

На Калічій горі – таємнича Цитадель. Якось я сиділа на лавці у підніжжі і заради експерименту запитала у кількох перехожих, які вигулювали собак: мовляв, як ця гора називається? Вони знизали плечима. Певно, не львів’яни за духом і кров’ю. І тут таких багато. Щоразу дивуюся: як можна жити поряд із дивом і не відчувати його…

Ось і вона, забута цегляна споруда цісарських часів, заросла глухою кропивою і кропивою жалкою. Кажуть, будували її якраз перед Першою світовою.

Час прибуває – як прибуває він на всіх горах, стікаючи повільно і плавно у долини. Надихавшись часом, сходжу вниз крутою вулицею, що так і називається Каліча гора. Повернули історичну назву, як багатьом іншим.

Ось це місце люблю особливо: там, де вулиця Глібова вклинюється до Калічої гори. Австрійська бруківка ще лежить перед крайнім будинком і на ній навіть збереглося кілька гранітних стовпчиків, а я ж іще пам’ятаю, як між ними гойдалися важкі ланцюги і поряд росли дерева. Дерева спиляли, стовпчики – ледве не вирвані з корінням. Саме тут – одне з тих місць, де наочно і зримо, як води двох потоків, зливаються в одне річище різні рівні львівського часу.

Запахи і звуки

У Львові щоразу хочеться находитися так, щоб ноги гули. Щоб очі були переповнені див і видив.

Бажано – заблукати, запропасти, надихатися-наковтатися львівських порохів і повітря. Тут, у місті Лева, я запасаюся часом: найкраще зсукати його у нитку, вибираючи з ніш і розколин, із тріщин і впадин, у вогких до зеленого полиску дворах-колодязях, у щілинах між старою бруківкою «котячі лобики», яка заросла мохом або мутантом-споришем, у метопах і кесонах, поміж напівстертими літерами вірменських хачкарів, у всіх незалюднених місцях, де ще не вичерпано покладів часу, де коштовна пліснява і не менш коштовні лишаї у заглибинах піщаника; я намотую у клубок нитку шепотів і зітхань, цокання копит невидимих коней невидимих екіпажів, відблиски рідкого світла опівнічних ліхтарів у темних калюжах. Так само можна намотувати в клубок запахи і звуки Львова: гнилувато-затхлі у дворах-колодязях, рафіновано-вишукані і радісні пахощі кави – у будь-якій кав’ярні, а найліпше, як на мене, – «Під синьою пляшкою»: саме так називалася перша у Європі кав’ярня, яку відкрив у Відні наш земляк Юрій Кульчицький. До запахів Львова можна долучити солодко-карамельні, ванільно-ромові – від «Цукерень» і крамниць «Світоча», а зі звуків – уплести той самий скрегіт гальм трамвая на крутих поворотах, дзвони храмів, говірку на вулицях, шепіт дерев на Підзамчі – обабіч вулиці Кривоноса, коли підійматися на Високий Замок. Долучаю і шум вітрів на тій Княжій горі, із якої видно всю Україну і всю добру Європу.

І хто нашіптує: Львів – це світ, який зникає? Ні, тут нічого не минає, ніщо не зникає, хоча стає невидимим: і тераси давніх виноградників-винниць, і озеро на місці палацу Потоцьких, і Полтва, і річка Брюховиця, і джерела, потоки, ставки: Пелчинський та Шумило, і давні млини. Послухайте-но, як звучать назви передмість, які вже стали Львовом: Головсько, Збоїська, Ставчани, Зимна Вода, Сихів, Зубра, Козельники, Куп’ятин, Замарстинів, Клепарів, Кульпарків…

Замарстинів, Клепарів, Кульпарків? Звідки ці дивні назви? Мова автохтонів, русинів-українців, перелицювала чуже на власний копил: і де вже нині ті власники Зоммерштайн і Кльоппер або Кольтперк? А разом із ними – Вассірфірер, Алембеки, Шольц-Вольфовичі, Стенцель-Шольци, Боїми, Ганелі, Кампіани, Герберти, Барончі, Корнякти, а також Петро Барбон, Паольо Домініко – він же Павло Римлянин, Амброзіо де Вербена – він же Амвросій Прихильний, Сакуріо Кастелло – себто Захарія Справедливий, Войтіх Зичливий, Войтіх Капінос, Севастіян Чешек, Антон Массарі – і це далеко не всі, прийшлі здалеку, що прийняла їх львівська земля. І досі, перемолочені війнами й переселеннями, як далекий відгомін, зринають у Львові прізвища Абрагамовичів і Вольфів, Капіносів і Римських...

Меандр вічності

Тут я повсякчас дивуюся – і нічому не дивуюсь. Одного разу побачила, як із-під готичної арки, що вилущилася на фасаді будинку на Руській, проступило обличчя – ніби маскарон. Якусь мить воно дивилося на наш світ – і зникло, ошелешене: так само, як і з’явилося.

Місто видив і фантазій, плекане і запльоване, шляхетне і «совкове», з будинками-обманками і будинками-палімпсестами, на яких проступають-проявляються різні часи: надто там, де облущився тиньк (штукатурка) чи відпав шмат накладеної надцять разів фарби.

Що таке старий Львів? Це безперервна лінія, своєрідний меандр-безконечник, який висновується із волют і розеток, багатопрофільних карнизів (ґзимсів), метопів і кованих елегантних ґраток, профілів маскаронів і свинцевих перегородок на вітражах, готичних нервюрів Катедри, канелюрів на колонах і кракелюрів на полотнах у Галереї, це вплетена у цей безконечник гра світлотіні на рустованих стінах Чорної кам’яниці і каплиці Кампіанів, на площинах дзеркал – улюблений прийом архітектора Меретина – і пілонах барокових храмів, на нервових складках скульптур Пінзеля. Тому очевидно: тут, у місті Лева, протягом сторіч жили люди, які любили його (освячена земля і для українців, і для тих, хто прибивався сюди з інших країв, як-от італійці-комаски) так само, як своє життя. Тому і я тут щаслива.

А нині цю любов, нагромаджену віками, розтринькують і нівечать ті, хто не знає, як це – любити місто, бо не вміє любити і своє життя. Тому осипається тиньк, розсипаються контрфорси, викришується піщаник, увіходять у стіни маскарони, а балкони, закріплені майстрами на віки, падають на голови перехожих. Так руйнується, розривається плекана не одним поколінням безперервна лінія, цей меандр вічності.

Та не кажіть мені, що Львів іде під землю, як Полтва...

Співає Еолова арфа, залишена невідомо ким на найвищому дереві Високого замку. Вслухаймося в ті тихі звуки: вони багато чого будять у душі, нагадуючи про вічне.