Як правило, ми звикли трактувати Львів як архітектурну перлину (ніхто, звичайно, не стане із цією аксіомою сперечатися), як і узвичаїлися із думкою, що місто стає кузнею національно свідомих українців-державників (і це правда). Однак рідко заходить мова про особистостей, які творили тут, а плоди їхньої діяльності ставали знаковими не лише для України, а й цілої Європи. Тобто вивести Львів із тіні провінціальності й надати йому змісту глобальнішого — це з одного боку, а з другого, — якщо наші сучасники знатимуть більше, то ставитимуться до міста поважніше. Саме із цими думками замислено проект, здійснити який буде дуже непросто. Спробуй відбери лише 33 персони з-поміж 125 осіб, які запропонують фахівці. Серед експертів — Тарас Возняк, Ярослав Грицак, Мирослав Маринович, Андрій Павлишин, інші історики, журналісти, культурологи — усього більш як 30 знаних львів’ян. І лише після грунтовного аналізу відібрані матеріали ляжуть в основу книжки «Тридцять три легенди (люди, які створили Львів)».
Звичайно, будуть суперечки. Хоча на кількох особах усі зійдуться. Як не назвати, приміром, короля Данила — засновника міста, видатного математика, автора теорії функціонального аналізу Стефана Банаха чи письменника Леопольда Захера-Мазоха? А авторів гасової лампи, яка, народившись у Львові, дуже швидко завоювала світ? Поета Богдана-Ігоря Антонича, мецената, колекціонера Володимира Дідушицького, який, створивши у Львові природничий музей, зібрав, зберіг для людства унікальні експонати представників флори та фауни? Володаря та засновника першої львівської пошти Роберто Бандінеллі, комерсанта та мецената Георгія Боїма, педагога, громадського діяча, засновника консерваторії Анатоля Вахнянина, письменницю Габріелу Запольську (найвідоміший її роман «Мораль пані Дульської»)...
— Без сумніву, чимало відібраних нами прізвищ можуть пізніше відсіятися, — говорить науковий керівник, мистецтвознавець, автор величезної кількості досліджень про Львів Олесь Нога. — Та хоч би як там було, головним стане у визначенні дібраних особистостей не національність, а то, чим вони займалися і завдяки чому залишили свій слід в історії. А їхня діяльність могла бути різнобічною — від літературної, просвітницької до технічної.
Щодо справжніх дискусій, то хтось наполягатиме на письменниці Ірині Вільде, а хтось згадуватиме про те, що Львів до 1939 року був одним із центрів літакобудування, що 1938 року в районі вулиці Стрийської було заплановано спорудити центр авіакосмічних досліджень, де мали б розробляти принципи ракетобудування. Оскільки почалася війна, стало не до центру, а провідні фахівці емігрували на Захід. Але все ж таки не можна відмахнутися від того, що, починаючи від 20-х років ХХ століття, місто було одним із центрів планеристики, хоча, на відміну від інших міст тодішньої Польщі, львівських аматорів не фінансували. І показово те, що викладачі «Львівської політехніки», на свій страх і ризик розробивши та побудувавши планер, у 1937 році взяли участь у світовому чемпіонаті з планеризму та перемогли: їхній літальний апарат посів перше місце, обігнавши за якістю машини США, Радянського Союзу та Німеччини...
Фахівці зможуть сказати своє авторитетне слово щодо першості Львова зі створення першої хокейної маски, як наполягає чимало львів’ян. Про фотографію 1899 року технаря-винахідника, який вигадав бронежилет, захист від револьверних і рушничних куль, — звичайно, тут лише спеціалісти мають дати висновок, наскільки це дійсно вперше... Однак ніхто не сперечатиметься, що про таких людей треба пам’ятати і розповідати про них нащадкам. І така діяльність не може завершитися проектом «Тридцять три легенди Львова». Далі мають вийти у світ наступні видання.
Останні коментарі