Валерій зітхнув і почав одягатися. Марно було сподіватися, що вітчимзалишить його в спокої, тим більше, коли мова йдеться про його достаток.Кожного дня одне і те саме: багатії, їхні кляті недуги, зцілення, гроші, якихВалерій навіть і не бачив, і повне знесилення, після якого вже більше нехочеться нічого. Одягнувшись, Валерій підійшов до віконця і усміхнувся. Вулицеюжваво бігали перші промінчики сонця, які квапливо вбирали височенні дубиВільного парку в янтарні золоті шати, неначе почесних князів. Вони веселоплигали з гілки на гілку, розмальовуючи листочки небесними барвами. Любо булодивитись на те, як в світі залишилось ще щось живе, щире, і … добре.  - Ти, професор! – захлинаючись сміхом зайшов укімнату вітчим. – Чого стовбичиш біля вікна?! Вимітайся на вулицю і чекай менебіля будинку, поки я зійду вниз. І гляди мені, - насторожено тикнув пальцем наВалерія вітчим. – Як вийду і не буде тебе!.. З-під землі дістану!    Валерійна силу стримуючи себе, аби не грюкнути дверима, легко закрив їх за собою іспустився...