Джерело: http://daily.lviv.ua/
 |
Перша документальна згадка про Львів датується 1256 р. Заснував місто галицько-волинський князь Данило Романович і назвав його на честь сина Лева. Однак археологічні дослідження засвідчують, що поселення на місці сучасного Львова (в районі площі Старий Ринок, на території Онуфріївського монастиря, костьолу Яна Хрестителя, а також вул. Вірменської) існувало ще в XII ст., принаймні за 100 років до літописної дати. Центром давньоруського Львова була сучасна площа Старий Ринок. Місто надійно захищали укріплення, збудовані з урахуванням природних умов — пагорбів Високого Замку та річки Полтви.
Вигідне розташування Львова на перехресті найважливіших торгових шляхів того часу зумовило його швидкий економічний розвиток. Місто стало значним центром ремесла і торгівлі. Велику роль відіграло також стратегічне положення Львова в центрі Галицько-Волинського князівства, яке давало змогу швидко перекидати війська на загрозливі напрямки. В умовах майже безперервних війн із сусідніми державами це мало дуже важливе значення.
У 1272 р. князь Лев Данилович переніс столицю князівства з Галича до Львова.
Після захоплення Львова польським королем Казимиром III Великим у 1349 р. центр міста було перенесено південніше. Нове поселення будувалося за західноєвропейськими зразками: центральна площа, навколо неї житлові квартали і лінія укріплень. Так утворилося середмістя, або "місто серед мурів". Його межі окреслюємо сучасними вулицями Лесі Українки, Підвальною, Братів Рогатинців, пр. Свободи. Площа середмістя становила 36 га, а разом з укріпленнями — 50 га. Це, власне, й було місто.
Система укріплень Львова формувалася майже 300 років. Спочатку, в другій половині XIV ст., вона складалася з муру, рову і валу. Дещо пізніше було додано ще один мур, який дістав назву Низького, на відміну від першого, Високого. До міста можна було увійти через дві брами — Краківську і Галицьку, біля них через рів були перекинуті підйомні мости.
Дуже важливою частиною укріплень був Високий замок, закладений близько 1360 р.
Львів мав надзвичайно велике стратегічне значення як плацдарм Польщі для походів в Україну, Росію, Молдавію. Багатство ж міста притягало погляди завойовників — татар, молдаван, турків та й власної шляхти.
Все це змушувало звертати посилену увагу на зміцнення обороноздатності міста. У 1445 р. завершилося створення системи укріплень: Високий і Низький мури, глибокий рів з водою, котрий захищав місто з півночі, сходу і півдня, внутрішній рів, який знаходився між стінами, могутній оборонний вал. Високий і Низький замки.
Високий мур (8 м висоти, близько 2 м завтовшки) мав 18 (за іншими даними — 17) бойових веж і дві вже згадані брами, кожна з яких була справжнім оборонним комплексом. Усі вежі разом з прилеглою ділянкою муру були закріплені за певним ремісничим цехом. Пізніше були зроблені для пішоходів дві укріплені хвіртки — Єзуїтська і Боса-цька.
Два мури захищали місто з півночі, сходу і півдня. На західній стороні був тільки один — Високий, тому що з цього боку текла Полтва. У той час це була неширока, але повновода річка з бурхливою течією і болотистими берегами. Суцільне болото, густо поросле лісом і чагарями, простягалося від сучасного пр. Свободи до лінії поштамт-університет і надійно захищало місто. З цього боку було важко підійти навіть піхоті, не кажучи вже про облогові машини й артилерію.
Укріплення Львова розвивалися й далі. Додавалися нові вежі, а в XVI ст. до системи фортифікацій було введено Міський арсенал, котрий прилягав до зовнішнього боку Високого муру.
Розвиток вогнепальної зброї зробив стару систему оборони міст малопридатною. Тому вже у другій половині XVI ст. міські мури починають робити нижчими, але товстішими. Широкого застосування набувають бастіони — земляні укріплення, на яких ставилися гармати.
Використання вогнепальної зброї у вежах старої конструкції було малоефективним. Замкнений простір вежі з вузькими бійницями, розрахованими на стрільбу з лука, сильно звужував поле огляду. Під час стрільби порохові гази наповнювали вежу. Тому з XVII ст. широко застосовували бастеї — напівкруглі оборонні споруди відкритого типу. На відміну від вежі, бастея не мала даху. Вона завершувалася відкритою площадкою, обнесеною зубцями, на якій ставилися гармати і більш легка вогнепальна зброя — гаківниці та фортечні рушниці.
У Львові бастеї були вбудовані у Низький мур. Дві з них збереглися до нашого часу — на вул. Підвальній та у підвалі буд. № 32 по вул. Братів Рогатинців.
Останньою великою спорудою в системі львівських фортифікацій був Королівський арсенал (нині вул. Підвальна, 13), збудований у 40-х роках XVII ст.
Високий замок спорудив король Казимир III в 60-х роках XIV ст. Деякі вчені вважають, що його звели на фундаментах замку князя Лева, але ця думка не знайшла достатнього підтвердження. Замок був власністю короля. Його комендант — бурґграф — обіймав посаду заступника королівського старости.
До складу фортифікацій замку входило сім веж, укріплені брами і будинок, де був розташований гарнізон. Уже в 1495 р. він мав артилерійське озброєння. У дворі знаходилася криниця. Щоправда, води в ній не було. Доводилося возити воду знизу або брати дощову.
Збудований на 300-метровій горі, до речі, в ті часи значно крутішій аніж зараз, Високий замок здавався неприступною твердинею. Та він нею і залишався протягом майже 300 років — вперше взятий штурмом у 1648 р. козаками Максима Кривоноса.
Але неприступний за часів, коли успіх у бою вирішувався холодної зброєю, замок втратив своє бойове значення в епоху, коли з'явилас зброя вогнепальна. Постійна відсутність у державній скарбниці кошті не давала змоги не тільки переобладнати його відповідно до нових умої озброїти додатковими гарматами, а й навіть ґрунтовно відремонтуваті тому після 1648 р. з нього вивели гарнізон, і в 1672 р. турки зайнял його без бою. Покинутий напризволяще, замок поступово руйнувавсь Наприкінці XVIII ст. його стали розбирати, використовуючи каміння дл спорудження будинків і шляхів. Остаточно його розібрали у 70-х рока XIX ст., коли насипали курган на честь 300-річчя Люблінської унії. К; міння використано на фундамент кургану. На згадку нащадкам залиші вся лише фраґмент південної стіни.
Окремі приміщення Високого замку служили в'язницею. У 1410р. його підземеллях сиділи лицарі Тевтонського ордену, взяті в полон битві під Ґрюнвальдом. У 1559 р. тут деякий час перебувала нещасн Гапьшка Острозька, про яку буде розповідь далі. Дві вежі служили п< стійною в'язницею для особливо небезпечних злочинців. При цьом суворо дотримувалися класового принципу: у Шляхетській вежі ув'я: нювали шляхтичів, у Гультяйській — осіб нешляхетних станів.
Низький замок стояв на тому місці, де зараз розміщені Національни музей і театр ім. М.Заньковецької. Він займав північно-західний кутукрії пень і на відміну від Високого замку входив у них органічно, становляч їх частину. Збудований у другій половині XIV ст. з дерева, він уже 1381 р згорів. Його відбудували знову з дерева, і тільки після пожежі 1565 р. звели кам'яні будівлі. Замок мав напрочуд гарний ренесансний фасад, який виходив на сучасну вул. Театральну. До складу замку входили три вежі — Суддівська, або Шляхти, Ювелірів і Кутова, а також внутрішній рів. Суддівська вежа стояла на місці газону перед входом у Національний музей; навпроти неї на валу — Гетьманська бастея.
Оспівуючи середньовічний Львів, польський поет С. Кльонович писав про Низький замок, що його вежі впираються в небо, а підвали спускаються у пекло. Оскільки вежа Шляхти називалася так тому, що використовувалася як в'язниця для шляхтичів, а в замку була надзвичайна сирість (порядтече Полтва), то поетична метафора недуже перебільшувала справжній стан речей.
У 1537 р. король Сигізмунд І Старий підписав у Низькому замку документ, згідно з яким спадковість королівської влади в Польщі скасовувалася — цей акт мав величезний вплив на подальший хід історії країни. Король ставав виборним, і це поклало край усім спробам створення абсолютної монархії, відкрило дорогу "золотій шляхетській во-льності", інакше кажучи, безмежному шляхетському свавіллю.
У 1704 р. після взяття Львова у Низькому замку мешкав шведський король Карл XII.
У XVIII ст. Низький замок поступово перетворився на руїни. Його почали розбирати, і вже 1802 р. на його місці був пустир, який нічим не нагадував про колишню велич.
Укріплення Львова витримали 24 облоги — і жодного разу місто не було взяте штурмом. Укріплення знесли наприкінці XVIII — на початку XIX ст.
За межами укріплень простягалися території Галицького і Краківського передмість. До складу останнього увійшов і давньоруський Львів. Площа Галицького передмістя становила 150 га, Краківського — 100 га. Такий адміністративний поділ міста зберігався до 1787 р.
На початку червня 1527 р. Львів був повністю знищений жахливою пожежею — літо було сухе і спекотне, дув дуже сильний вітер. Досить було малої іскри в одній із львівських пивоварень, щоб від усього міста зосталися тільки ратуша і один будинок у передмісті. На переконання львів'ян, він зберігся завдяки заступництву Богородиці і згодом був оточений релігійним шануванням. Його розібрали тільки у 1786 р.
Вогонь знищив кам'яні укріплення, зокрема Галицьку браму з усім артилерійським озброєнням. На храмах поплавилися дзвони. Вітер заніс палаючі головешки на Високий замок, де спалахнула і згоріла одна з веж. А звідси недогарки полетіли на село Знесіння, і воно вигоріло дощенту.
Судячи з усього, тут мало місце явище, яке в XX ст. назвали "вогняним вихором". При загорянні дерев'яних будинків температура ставала дуже високою. Це викликало різкий перепад атмосферного тиску і рух повітряних потоків, котрі ще більше роздмухували полум'я.
У 1540 р. Рада міста заборонила дерев'яне будівництво у середміс-ті. На жаль, цієї постанови не завжди дотримувались (традиційно у Львові). Значна частина будинків, особливо у єврейській дільниці, як і раніше, будувалася з дерева, що аж ніяк не сприяло протипожежній безпеці. 1 все ж наприкінці XVI ст. більшість будинків середмістя була кам'яною. Так вони і дійшли до нас, хоча й значно перебудовані, з повністю зміненим внутрішнім плануванням.
Отже, впродовж тривалого часу будинки Львова були дерев'яними або фахверковими', спорудженими у готичному стилі. Дахи були ґонтові, а пізніше — черепичні. У XIV — першій половині XVI ст. всі будинки були одноповерховими. Загалом треба зазначити, що саме поняття "поверх" з'являється тільки в епоху Відродження. До цього часу чітке розмежування будинку в горизонтальній площині на однакових рівнях було невідоме. Кожний великий середньовічний будинок — це лабіринт прибудов, ходів, переходів, які з'єднували частини будинку, розташовані на різних рівнях.
Мабуть, найбільш поширеним типом будинку львівського середмістя був триповерховий будинок з трьома вікнами на поверсі. Такий тип був обов'язковим на Ринку. На прилеглих вулицях могли споруджувати оселі і з більшою кількістю вікон.
Треба сказати, що мати власний будинок у середмісті могла тільки дуже багата людина. Мури не давали місту рости, а тому чимало коштувала земля, дорогим був і будівельний матеріал — камінь, цегла. Власний будинок — показник міцного становища людини у суспільстві.
Господар зазвичай займав другий поверх. Якщо придивитися до розташування вікон по фасаду, то впадає в вічі несиметричність -два і одне. Двоє вікон мала світлиця, одне — спальня. У глибині будинку знаходилися інші житлові та підсобні приміщення, часто — молитовня.
Степя не була такою, до якої ми звикли, тобто гладкою. Вздовж неї розташовувались масивні дерев'яні сволоки, котрі прикрашали різьбленими малюнками, написами, а іноді й розписами. Такі стелі ще збереглись у деяких будинках на пл. Ринок. Стіни були нетиньковані — цей звичай з'явився набагато пізніше, їх завішували килимами. Але в ті часи килим не прилягав до стіни щільно, а висів на певній відстані від неї. Це створювало додатковий повітряний прошарок, який зовсім не був зайвим у холодних кам'яницях. Бо ж зазвичай приміщення опалювалося камінами. Безумовно, палаючий камін створює затишок, але обігріває кімнату погано.
У багатьох львівських будинках використовувався гіпокауст — система повітряного огрівання. У підвалі стояла двокамерна піч. У нижній камері палали дрова, нагріваючи каміння, складене у верхній камері. Гаряче повітря від розпечених каменів ішло по трубах на всі поверхи. Залишки гіпокаусту знайдено в будинках на пл. Ринок і вул. Вірменській.
Повернімося до інтер'єру типового львівського будинку. Меблі були солідними, важкими, здебільшого дубовими, пишно оздобленими різьбленням. Це — столи, стільці, довгі скрині, які ставили під стінами. У скринях зберігали білизну, водночас вони служили лавами. Столи застелювали скатертинами з коштовних східних тканин або килимами. Спеціальними покривалами застелювали лавки і підвіконня.
Стільці свідчили про багатство господаря, були дуже гарними, дорогими, проте з одним недоліком — на них було незручно сидіти, позаяк вони мали невигідну конструкцію. Іноді м'які стільці оббивали курдибаном — особливим сортом шкіри, позолоченої та розфарбованої, прикрашеної тисненими візерунками.
Підлогу покривали килими, переважно східного походження: турецькі, перські, узбецькі, туркменські. Це теж був показник заможності власника.
У великих шафах стояв посуд. Був він найчастіше олов'яним, нерідко срібним. Зауважимо, що в той час, у XVII ст., олово коштувало трішки дешевше, ніж срібло. Посуд прикрашали різьбленими малюнками. Поряд з металевим посудом стояв скляний або кришталевий. Скло часто було кольоровим. У найбагатших траплялися і фарфорові чашечки. Це була величезна рідкість — адже порцеляну привозили з Китаю.
На камінах або на столах ставили годинник. Час він показував не дуже точно, та цього від нього і не вимагалося. Завдання годинника — зайвий раз підкреслити заможність власника, бо годинник сам по собі був великою рідкістю. Тому їх прикрашали емаллю, скульптурними зображеннями, а їхні корпуси робили з бронзи або позолоченого дерева.
Значна увага приділялась освітленню. Ми звикли асоціювати середньовічне освітлення зі свічками. І це так, світили свічками, але якими? Віск коштував дуже дорого, тому навіть багаті люди вживали воскові свічки досить економно, надаючи перевагу звичайним лойовим. Широко вживали олійні світильники, які підвішували до стелі. З метою підсилення освітлення використовували своєрідні рефлектори — бляшані латунні пластини з угнутою і відполірованою центральною частиною. У нижній частині було спеціальне гніздо, в яке вставляли свічку так, що полум'я знаходилося проти полірованої поверхні, яка і підсилювала освітлення.
На стінах висіли картини і портрети. У Львові надавали перевагу італійському і голландському живопису. Картини згадуються у кожному заповіті заможного городянина. Так само, як і книги. Книгу у Львові любили і шанували, і бібліотека в кілька десятків, а то й сотень томів рідкістю не була. Бібліотека відомого міщанина Яна Алембека (правильно— Альнпек, помер 1636 р.) налічувала 1200 томів.
Так виглядало житло власника будинку. Але одна родина рідко коли займала будинок повністю. Його приміщення здавали в оренду. І тут про жодні вигоди й мови не було. Безліч комірчин різного розміру, в яких тулилися ті, хто змушений був наймати квартиру, хоча назвати це приміщення квартирою навряд чи можна. Існував спеціальний термін - "пивничний", тобто той, хто мешкає у пивниці (підвалі). Зазвичай орендар у тій же комірчині мав і майстерню. Можна уявити собі, як жилося такому ремісникові. У його житлі не було килимів — хіба що якийсь дешевий килимок на підлозі. Лавки і стіл — з нефарбованого дерева. Посуд глиняний, та й того небагато. Освітлювалася кімната лойовою свічкою або просто каганцем. Подвір'я у львівських будинках були малі. Здебільшого в них стояли різні хижки — склади або помешкання.
Санітарні умови середньовічного Львова годі й критикувати. Сміття викидали просто на вулицю. Каналізації не було. Щоправда, на Ринку зробили стічні канави. Передбачалися вони і в інших кварталах, причому обов'язки асенізатора мав виконувати міський кат зі своїми помічниками. Але оскільки цієї роботи ніхто від нього не вимагав, то він її і не робив.
Однак вряди-годи асенізацію проводили, вивозили нечистоти, за що платили 8 грошів від діжки. Кілька разів на рік очищували тюрми, за що платили 2 злотих. За чистотою Ринку повинна була стежити спеціальна особа — старший пургант. У його розпорядженні були сезонні помічники, пара волів, помічник візника, йому повинен був допомагати кат. Для виконання цих робіт пургант використовував арештантів. Узимку вони очищали від льоду стічні канави, згрібали сніг, влітку збирали нечистоти і грязюку. Зазначимо, що на підтримання чистоти на Ринку виділялися гроші, але куди вони йшли, сказати важко. Арештантів за роботу тільки годували, іноді давали 3-4 гроші. На немощених вулицях брьохали-ся в болоті свині, блукали кози і телята. До речі, свійських тварин у місті тримали аж до кінця XIX ст. Так, у 1888 р. у Львові було 11 ЗО корів, 2 кози, 302 свині, 1752 коні і 3717 собак.
Антисанітарні умови створювали сприятливий ґрунт для епідемій. І вони Львів не оминали. За 450 років, з XIV до середини XVIII ст., у Львові зареєстрована 51 епідемія, причому фіксувалися тільки ті, котрі тривали не менше року. Особливо страшним було так зване чорне чотириріччя (1620-1623), коли у Львові вимерло 2/3 населення. Медицина, зокрема діагностика, залишалась на дуже низькому рівні. Тому під поняттям "моровиця" розуміли і чуму, і холеру, і тиф, і віспу.
Коли починалася епідемія, хто тільки міг, тікав з міста. Біднота, що не мала куди і за що втікати, залишалась у місті. І часто лікувалась тим, що по шию закопувалась у гній. Це тоді вважалось універсальними ліками від "моровиці". Звичайно, лікарі у Львові були. Але, по-перше, їхніми послугами могли користуватися лише вибрані, а по-друге, їхня кваліфікація була невисокою. Бідноті лишалися шпиталі — св. Духа, св. Станіслава, св. Лазаря. Бід сучасних медичних установ вони різнилися тим, що були не тільки лікарнями, а й притулками для старих, калік, бездомних. Звичайно, всіх бажаючих обслужити вони не могли.
У зв'язку зі сказаним парадоксальним є факт, що львів'яни приділяли велику увагу особистій гігієні.
З XIV ст. у Львові діяло кілька лазень. Продукція цеху миловарів користувалась великим попитом, можливо тому, що ввозити мило у Львів (крім так званого грецького) суворо заборонялося. Миловари виготовляли мило білого, чорного, зеленого і блакитного кольорів, а піна була білою. Бони ж виробляли пудру і помаду, які користувалися не меншим попитом, ніж зараз, причому не тільки у жінок, а й у чоловіків.
Розповідь про побут львів'ян буде неповною, якщо не сказати, що вони їли.
Як і всюди в епоху середньовіччя, основу меню становило зерно, крупи, овочі. М'ясо було досить дорогим — заможний городянин їв його 1-2 рази на тиждень. Значно більше вживалося риби, яка замінювала м'ясо, особливо під час постів, а вони охоплювали більше ніж півроку. Б наш час може видатися дивним, що Львів діставав великі прибутки від торгівлі соленою рибою. На території передмість було багато рибних ставків, звичайно, приватних. Але торгівля рибою велася тільки через посередництво міста, яке контролювало її якість. З величезного переліку львівських товарів тільки два (!) їх види мали гарантію якості -- міське клеймо: кубики воску і діжки з соленою рибою. А діжка в той час була мірою ваги (460 кг), і лихо тому купцеві, у чиїй діжці виявилася б хоч одна зіпсована риба!
Хліба у Львові вживали багато. Існували окремі цехи пекарів білого і чорного хліба.
Великою популярністю користувалися овочі — капуста, буряки, огірки, часник, цибуля.
Окремо треба сказати про приправи. До епохи хрестових походів майже вся Європа не знала прянощів (перець, мускат, шафран, кориця тощо). Присмачували їжу селітрою, значно дешевшою від солі. Сіль у середньовіччі була продуктом дорогим — адже на всю Європу існувало лише кілька її родовищ. І мабуть, саме з цим пов'язана стара прикмета: розсипати сіль — до сварки.
Хрестові походи познайомили європейців з прянощами, прищепили смак до них, але... дороги, якими ці товари завозилися на Захід, були перекриті турками. Тому не дивно, що звичайний чорний перець на ринках Західної Європи коштував удвічі дорожче від золота.
Постає запитання: а до чого тут Львів? Належить зауважити, що він був одним з небагатьох міст, через які прянощі, що входили до переліку так званих східних товарів, потрапляли в Європу. Східними називали товари, які привозили з країн Близького та Далекого Сходу: прянощі, дорогоцінне каміння, високоякісну індійську та перську холодну зброю, китайські шовки, індійські мусліни, перську парчу.
Львів мав, як говорили в той час, виключне право складу на східні товари. Це була система законів і постанов, котра в цілому виглядала так: всі східні товари мали бути продані тільки у Львові, тільки львів'янам і тільки за тими цінами, які встановив Львів. Порушення права складу каралося конфіскацією каравану. Неважко зрозуміти, що кілька львівських купців зосереджували у себе маси дорогоцінних товарів, які потім з величезним зиском перепродувалися на Захід.
Прянощі коштували у Львові недорого і були доступні для особистого споживання. Львівські кухарі виготовляли різноманітні підливки і соуси.
Цукор у Львові, як і по всій Європі, був на той час великою рідкістю — його привозили з Азії, а згодом з Америки. Тому потреби великої кількості ласунів задовольнялися медом.
Їжа більшості львів'ян була бідною і одноманітною — борщ, каша (вівсяна, гречана, житня), змащена конопляною або лляною олією, риба, іноді шматок дешевого м'яса.
Значну увагу у Львові приділяли питву. Можна сказати, що тут більше пили, ніж їли, що загалом було характерним для того часу.
Львівські городяни мали виключне право на виробництво і продаж горілки в радіусі трьох миль від центру міста. Спочатку її робили мало — була дуже дорога, але з часом збільшили виробництво. Найкращою вважалася цитварна, доброю — ґанусова. Найдорожчими були цукрова і "адамашкова". Великою популярністю користувалися також імбирна і корична. Але горілки у Львові в ХУІ-ХУІІ ст. вживали мало і виробляли її головно на продаж за межі міста. Перевага надавалася винам — грецьким, угорським, італійським, іспанським, яких у Львів привозили чимало. Пили вино і власного виробництва. На сучасній вул. Лисенка, на Клепарові росли виноградники. Виноград переважно був низької якості — і ґрунт не той, і сонця замало, але для виготовлення домашнього вина годився.
Як і у всіх слов'янських землях, в Галичині серед любителів звесе-пювальних напоїв великою популярністю користувався мед. Звичайний бджолиний мед переварювали з горілкою, додаючи ягоди. Готовий мед розливали у діжки, які закопували в землю — інакше могли полопатися обручі. Витримувався він кілька років, після чого його можна було розливати у пляшки.
Але найбільш популярним напоєм у Львові, без сумніву, було пиво. Про його якість можна судити з того, що львівське пиво експортувалося в країну, яку пивом не здивуєш, — у Баварію. Його везли туди на волах шість тижнів, і в дорозі воно не псувалося. Цікаво, чи витримало б такий іспит сучасне бочкове пиво?
Пиво мав право варити будь-який громадянин Львова, але тільки дня власного вжитку і не більше як протягом однієї-двох діб. За цим пильно стежив цех пивоварів і медоварів, котрий мав монопольне право на торгівлю пивом. Пізніше, у XVIII ст., цього правила недотримувалися.
Пристрасть до пива була предметом своєрідного рекету, як це зафіксовано у судових документах: один із львівських рурмайстрів, тобто керівник водогону, мав звичку перекривати доступ води туди, де, за його даними, варили пиво або мед, і погоджувався відкрити воду тільки після сплати 3 грошів.
Неконтрольоване вживання звеселювальних напоїв часто ставало причиною скандалів і бійок. І тоді втручалася львівська міська сторожа — ціпаки. Назва ця походила від їхньої основної зброї — важкого бойового ціпа, окутого залізом.
Ціпаки носили блакитний одяг з червоною облямівкою і олов'яними ґудзиками, а на головах — ковпаки з чорного ведмежого хутра. На ковпаках були бляхи з гербом міста. Ціпаків було 24. Формально їхнім основним завданням була нічна охорона міських брам — по 12 чоловік на кожну. Але фактично вони виконували функції міської поліції. Вони служили за річним контрактом. Це була організація, пов'язана круговою порукою ("один за всіх, всі за одного"). Стати її членом можна було тільки тоді, коли звільнялася вакансія, причому було необхідне поручництво старших. Ціпаки заробляли свій хліб нелегко. Бо не тільки п'яних доводилося вгамовувати. І виступи низів міста треба придушувати, і втихомирювати бійки між учнями єзуїтської колегії і кафедральної школи, і припиняти єврейські погроми...
Крім ціпаків, за порядком у місті стежили чотири гайдуки — особиста охорона бургомістра, їх посилали всюди, де була потрібна озброєна охорона або очікувався опір.
Судові вироки виконував кат. У середньовіччі уникали вживання слів, пов'язаних зі смертю. Кат мав дуже виразне прізвисько, яке стало офіційним терміном — "Малодобрий". Посада його оплачувалася непогано — він діставав 8 злотих на рік, мав частку в торгових митах, житло на валу. За кожну екзекуцію він діставав окрему платню: за бичування — 6 грошів, за тортури — 15-24 гроші, за відрубування голови — 8-18 грошів. Та ще подарунки від тих, над ким виконувалися вироки.
І все ж на цю посаду охочих було небагато. Загальна ненависть і презирство робили нестерпним життя не тільки ката, а й усіх його родичів.
Як і всі середньовічні міста, Львів мав свій герб — крокуючого лева у фортечній брамі. Вперше його зображення зустрічається на міській печатці 1359 року. У 1526 р. указом короля Сигізмунда Старого вживання зображення крокуючого "руського лева" було заборонене. Лева стали зображувати піднятим на задніх лапах, згідно з правилами західноєвропейської геральдики. З бігом часу герб зазнавав змін, до нього робилися додатки. Зокрема, у 1586 р. папа Сикст V подарував Львову частину свого герба — три пагорби з восьмипроменевою зіркою над ними.
Розваг у львів'ян було небагато, іноді влаштовувалося щось на зразок театральних вистав просто неба. Виступали музиканти, співаки. Великою популярністю користувалися азартні ігри — кості, карти, але не бракувало й любителів шахів та шашок. Багато уболівальників збирали щорічні змагання зі стрільби. Загроза нападу татар, молдаван та й власної шляхти вимагала постійної бойової готовності. Кожен мешканець міста повинен був захищати його, бо найманий гарнізон коштував дорого, та й покладатися на нього можна було не завжди. Тому у Львові ще в XV ст. було створене Стрілецьке братство. Членами його могли бути тільки католики. Українцям дозволялося брати участь в обороні міста, але стати членами братства — ні. Євреї ж взагалі до оборони не допускалися, зате сплачували спеціальний податок.
Члени братства повинні були постійно вправлятися у стрільбі з лука, а пізніше — з вогнепальної зброї. Щороку влаштовувалися змагання, які були своєрідним іспитом. Переможець оголошувався "курковим королем" ("курек", тобто півень, — емблема братства), на рік звільнявся від податків. Влаштовувалася урочиста процесія. На чолі її вели барана з пофарбованими рогами і вовною, посиланою золотим піском — приз за четверте місце. За ним несли на списі третій приз — штуку дорогого сукна вартістю в 21 злотий. Чотири м'ясники в білих сорочках і фартухах вели вола з позолоченими рогами (другий приз). За ними їхав курковий король у королівських шатах зі срібним позолоченим кубком у руці — першим призом. Як бачимо, матеріальне заохочення досить вдало поєднувалося з моральним.
Один філософ сказав, що обов'язковими ознаками цивілізації є шинок, тюрма і кладовище. Не вдаючись у розгляд самого твердження, зауважимо, що з цього погляду Львів був дуже цивілізованим містом, було тут багато і шинків, і в'язниць, і кладовищ.
За середньовічними поглядами, покійника треба було ховати в освяченій землі. Це, звичайно, не стосувалося самогубців, а в окремих випадках — і страчених за вироком суду. Жертв численних епідемій зазвичай вивозили далеко за місто. Освяченою землею вважалася тільки земля навколо храму. Тому тут і виникали кладовища. У середмісті Львова (на площі в 36 га) їх було сім, разом з монастирськими. Багатих ховали у криптах (підземеллях) храмів, бідноті ж було добре і біля храму. На цвинтарі кафедрального собору існували фамільні гробниці (див. пл. Катедральна, с. 114).
Зрозуміло, що головну роль при похованні відігравала конфесійна ознака — католиків ховали при католицьких храмах, православних і вірмен — на кладовищах Успенської церкви і Вірменського собору. Євреї мали кладовище не в середмісті, а на тому місці, де зараз знаходиться Краківський ринок. Воно існувало з кінця XIV ст. до початку 40-х років XX ст., коли було знищене гітлерівцями.
Зараз важко судити про зовнішній вигляд львівських кладовищ ХІУ-ХУІІІ ст. Намогильного горбка не було. Кам'яні плити великого розміру клали на засипану могилу, щільно притуляючи одна до одної, адже місця було дуже мало. Плити виготовляли переважно з пісковику, іноді з мармуру. На них вирізьблювали ім'я небіжчика, епітафію, у верхній частині — рельєфне зображення хреста на Голгофі, а знизу — череп і схрещені кістки.
При похованні у храмі труну опускали у підземелля не закопуючи. Над цим місцем ставили пам'ятник, який звичайно зображував сплячу людину. Виготовлялися вони з бронзи, мармуру, алебастру. Такі статуї зараз можна бачити у кафедральному соборі, костьолах єзуїтів і домініканців.
У ті часи в усій Європі існував звичай прибивати до торця домовини портрет небіжчика — так званий натрунний. Після похорону портрет вішали в храмі. Тепер зразки натрунних портретів можна побачити у колекціях Львівського історичного музею та Львівської картинної галереї, де їх зберігається близько десяти. Портрети ці писали на блясі, іноді на дереві. Нам невідомі прізвища художників, але це були майстри високого класу. Портрети і зараз вражають тонким психологізмом, яскравими барвами.
Про пам'ятники єврейського кладовища ми можемо судити тільки з нечисленних малюнків. Це були вузькі вертикальні кам'яні плити, встановлені досить близько одна від одної. На кожній такій плиті, крім прізвища та епітафії, вміщувалася ще особлива емблема, яка давала змогу встановити, хто лежить у могилі —духовна особа, лікар чи купець, дівчина чи заміжня жінка.
Розташування кладовищ безпосередньо в житлових кварталах було серйозною загрозою здоров'ю людей. Вода підземних потоків, котрих було чимало в середмісті, розмиваючи кладовища, потрапляла в криниці, з яких брала воду більша частина населення міста. Б храмах, особливо влітку, іноді було просто неможливо стояти через сморід.
У 1783 р. за розпорядженням імператора Йосифа II церковні кладовища були ліквідовані. Могили навколо храмів підлягали знесенню. Крипти мали бути звільнені від домовин, і ховати в них заборонялося.
Львівські власті не поспішали виконувати наказ імператора, аж поки з'явився повторний, який достатньо прозоро натякав на наслідки непослуху. І тоді закипіла робота. Здійснювалася вона досить-таки неци-вілізованими методами. Домовини витягали з крипт, вантажили на вози і вивозили за місто, де звалювали в ями. Звичайно, не виключалася і можливість перепоховання на одному з новостворених кладовищ, їх було організовано чотири за кількістю дільниць міста. Пичаківське кладовище обслуговувало східну частину міста і середмістя; Стрийське — південну; Городоцьке — західну; Жовківське, або Папарівка, — північну. Ці кладовища, крім Личаківського, зараз не існують. Місце Стрий-ського кладовища зайняли житлові квартали і частково — Стрийсь-кий парк, Городоцького — житлові квартали і частково — Привокзальний ринок. На місці Папарівки знаходиться вокзал Підзамче. Лича-ківське збереглося внаслідок того, що тут ховали заможних жителів середмістя і аристократію.
Таким, у загальних рисах, був побут львів'ян у середні віки. Як бачимо, романтики небагато — значно більше тяжкої повсякденної роботи, нестатків, постійного відчуття небезпеки.
Інтенсивний розвиток промисловості припадає на другу половину XIX століття. Було відкрито родовища нафти у Бориславі, залізничні шляхи сполучили Львів із столицею імперії та іншими європейськими містами. У місті прокладено трамвайну колію, запроваджено газове, а згодом електричне освітлення. Розбудовуються нові квартали, з’являються театри, дорогі готелі, банки, громадські установи. У 1870 році Галичина одержала статус автономного управління. Крайова виставка 1894 року була важливою подією економічного та культурного життя Львова і Галичини. Кінець століття XIX – початок XX століття – це також період національного піднесення серед галицьких українців. Львів став центром національного відродження, тут жили й працювали видатні політичні та культурні діячі.
Після Першої світової війни Австро-Угорська Імперія розпалася. Країни, що входили до її складу, здобули незалежність. 1 листопада 1918 року у Львові проголошено Західно – Українську Народну Республіку. Але новостворена держава проіснувала всього кілька місяців – після кривавої українсько–польської війни Галичина знову на 20 років опиняється під владою Польщі. Цей період був особливо важким для українського населення Галичини.
У 1939 р. згідно з Пактом Ріббентропа-Молотова Західна Україна входить до складу СРСР. Прихід радянських військ до Львова повів за собою жорсткі репресії місцевого населення, заслання на Сибір, страти. Але в 1941 р. радянські війська змушені були відступити під тиском німецьких загонів. 1941–1944 – роки німецької окупації. В роки ІІ Cвітової війни загони українських патріотів були змушені вести нерівну боротьбу як проти фашистів, так і проти комуністів. Підпільна боротьба на Західній Україні тривала до середини п’ятдесятих років.
У 1944 році Львів увійшов до складу УРСР. Але навіть за часів радянського панування місто зуміло значною мірою зберегти свою національну ідентичність. Наприкінці 80-х років Львів відіграв провідну роль в боротьбі за незалежність і демократію.
24 серпня 1991 року – день, коли Верховна Рада України прийняла Декларацію про незалежність, став початком нової епохи в історії держави і початком великих змін для Львова.
У 1272 р. князь Лев Данилович переніс столицю князівства з Галича до Львова.Після захоплення Львова польським королем Казимиром III Великим у 1349 р. центр міста було перенесено південніше. Нове поселення будувалося за західноєвропейськими зразками: центральна площа, навколо неї житлові квартали і лінія укріплень. Так утворилося середмістя, або "місто серед мурів". Його межі окреслюємо сучасними вулицями Лесі Українки, Підвальною, Братів Рогатинців, пр. Свободи. Площа середмістя становила 36 га, а разом з укріпленнями — 50 га. Це, власне, й було місто.
Система укріплень Львова формувалася майже 300 років. Спочатку, в другій половині XIV ст., вона складалася з муру, рову і валу. Дещо пізніше було додано ще один мур, який дістав назву Низького, на відміну від першого, Високого. До міста можна було увійти через дві брами — Краківську і Галицьку, біля них через рів були перекинуті підйомні мости.
Дуже важливою частиною укріплень був Високий замок, закладений близько 1360 р.
Львів мав надзвичайно велике стратегічне значення як плацдарм Польщі для походів в Україну, Росію, Молдавію. Багатство ж міста притягало погляди завойовників — татар, молдаван, турків та й власної шляхти.
Все це змушувало звертати посилену увагу на зміцнення обороноздатності міста. У 1445 р. завершилося створення системи укріплень: Високий і Низький мури, глибокий рів з водою, котрий захищав місто з півночі, сходу і півдня, внутрішній рів, який знаходився між стінами, могутній оборонний вал. Високий і Низький замки.
Високий мур (8 м висоти, близько 2 м завтовшки) мав 18 (за іншими даними — 17) бойових веж і дві вже згадані брами, кожна з яких була справжнім оборонним комплексом. Усі вежі разом з прилеглою ділянкою муру були закріплені за певним ремісничим цехом. Пізніше були зроблені для пішоходів дві укріплені хвіртки — Єзуїтська і Боса-цька.
Два мури захищали місто з півночі, сходу і півдня. На західній стороні був тільки один — Високий, тому що з цього боку текла Полтва. У той час це була неширока, але повновода річка з бурхливою течією і болотистими берегами. Суцільне болото, густо поросле лісом і чагарями, простягалося від сучасного пр. Свободи до лінії поштамт-університет і надійно захищало місто. З цього боку було важко підійти навіть піхоті, не кажучи вже про облогові машини й артилерію.
Укріплення Львова розвивалися й далі. Додавалися нові вежі, а в XVI ст. до системи фортифікацій було введено Міський арсенал, котрий прилягав до зовнішнього боку Високого муру.
Розвиток вогнепальної зброї зробив стару систему оборони міст малопридатною. Тому вже у другій половині XVI ст. міські мури починають робити нижчими, але товстішими. Широкого застосування набувають бастіони — земляні укріплення, на яких ставилися гармати.
Використання вогнепальної зброї у вежах старої конструкції було малоефективним. Замкнений простір вежі з вузькими бійницями, розрахованими на стрільбу з лука, сильно звужував поле огляду. Під час стрільби порохові гази наповнювали вежу. Тому з XVII ст. широко застосовували бастеї — напівкруглі оборонні споруди відкритого типу. На відміну від вежі, бастея не мала даху. Вона завершувалася відкритою площадкою, обнесеною зубцями, на якій ставилися гармати і більш легка вогнепальна зброя — гаківниці та фортечні рушниці.
У Львові бастеї були вбудовані у Низький мур. Дві з них збереглися до нашого часу — на вул. Підвальній та у підвалі буд. № 32 по вул. Братів Рогатинців.
Останньою великою спорудою в системі львівських фортифікацій був Королівський арсенал (нині вул. Підвальна, 13), збудований у 40-х роках XVII ст.
Високий замок спорудив король Казимир III в 60-х роках XIV ст. Деякі вчені вважають, що його звели на фундаментах замку князя Лева, але ця думка не знайшла достатнього підтвердження. Замок був власністю короля. Його комендант — бурґграф — обіймав посаду заступника королівського старости.
До складу фортифікацій замку входило сім веж, укріплені брами і будинок, де був розташований гарнізон. Уже в 1495 р. він мав артилерійське озброєння. У дворі знаходилася криниця. Щоправда, води в ній не було. Доводилося возити воду знизу або брати дощову.
Збудований на 300-метровій горі, до речі, в ті часи значно крутішій аніж зараз, Високий замок здавався неприступною твердинею. Та він нею і залишався протягом майже 300 років — вперше взятий штурмом у 1648 р. козаками Максима Кривоноса.
Але неприступний за часів, коли успіх у бою вирішувався холодної зброєю, замок втратив своє бойове значення в епоху, коли з'явилас зброя вогнепальна. Постійна відсутність у державній скарбниці кошті не давала змоги не тільки переобладнати його відповідно до нових умої озброїти додатковими гарматами, а й навіть ґрунтовно відремонтуваті тому після 1648 р. з нього вивели гарнізон, і в 1672 р. турки зайнял його без бою. Покинутий напризволяще, замок поступово руйнувавсь Наприкінці XVIII ст. його стали розбирати, використовуючи каміння дл спорудження будинків і шляхів. Остаточно його розібрали у 70-х рока XIX ст., коли насипали курган на честь 300-річчя Люблінської унії. К; міння використано на фундамент кургану. На згадку нащадкам залиші вся лише фраґмент південної стіни.
Окремі приміщення Високого замку служили в'язницею. У 1410р. його підземеллях сиділи лицарі Тевтонського ордену, взяті в полон битві під Ґрюнвальдом. У 1559 р. тут деякий час перебувала нещасн Гапьшка Острозька, про яку буде розповідь далі. Дві вежі служили п< стійною в'язницею для особливо небезпечних злочинців. При цьом суворо дотримувалися класового принципу: у Шляхетській вежі ув'я: нювали шляхтичів, у Гультяйській — осіб нешляхетних станів.
Низький замок стояв на тому місці, де зараз розміщені Національни музей і театр ім. М.Заньковецької. Він займав північно-західний кутукрії пень і на відміну від Високого замку входив у них органічно, становляч їх частину. Збудований у другій половині XIV ст. з дерева, він уже 1381 р згорів. Його відбудували знову з дерева, і тільки після пожежі 1565 р. звели кам'яні будівлі. Замок мав напрочуд гарний ренесансний фасад, який виходив на сучасну вул. Театральну. До складу замку входили три вежі — Суддівська, або Шляхти, Ювелірів і Кутова, а також внутрішній рів. Суддівська вежа стояла на місці газону перед входом у Національний музей; навпроти неї на валу — Гетьманська бастея.
Оспівуючи середньовічний Львів, польський поет С. Кльонович писав про Низький замок, що його вежі впираються в небо, а підвали спускаються у пекло. Оскільки вежа Шляхти називалася так тому, що використовувалася як в'язниця для шляхтичів, а в замку була надзвичайна сирість (порядтече Полтва), то поетична метафора недуже перебільшувала справжній стан речей.
У 1537 р. король Сигізмунд І Старий підписав у Низькому замку документ, згідно з яким спадковість королівської влади в Польщі скасовувалася — цей акт мав величезний вплив на подальший хід історії країни. Король ставав виборним, і це поклало край усім спробам створення абсолютної монархії, відкрило дорогу "золотій шляхетській во-льності", інакше кажучи, безмежному шляхетському свавіллю.
У 1704 р. після взяття Львова у Низькому замку мешкав шведський король Карл XII.
У XVIII ст. Низький замок поступово перетворився на руїни. Його почали розбирати, і вже 1802 р. на його місці був пустир, який нічим не нагадував про колишню велич.
Укріплення Львова витримали 24 облоги — і жодного разу місто не було взяте штурмом. Укріплення знесли наприкінці XVIII — на початку XIX ст.
За межами укріплень простягалися території Галицького і Краківського передмість. До складу останнього увійшов і давньоруський Львів. Площа Галицького передмістя становила 150 га, Краківського — 100 га. Такий адміністративний поділ міста зберігався до 1787 р.
На початку червня 1527 р. Львів був повністю знищений жахливою пожежею — літо було сухе і спекотне, дув дуже сильний вітер. Досить було малої іскри в одній із львівських пивоварень, щоб від усього міста зосталися тільки ратуша і один будинок у передмісті. На переконання львів'ян, він зберігся завдяки заступництву Богородиці і згодом був оточений релігійним шануванням. Його розібрали тільки у 1786 р.
Вогонь знищив кам'яні укріплення, зокрема Галицьку браму з усім артилерійським озброєнням. На храмах поплавилися дзвони. Вітер заніс палаючі головешки на Високий замок, де спалахнула і згоріла одна з веж. А звідси недогарки полетіли на село Знесіння, і воно вигоріло дощенту.
Судячи з усього, тут мало місце явище, яке в XX ст. назвали "вогняним вихором". При загорянні дерев'яних будинків температура ставала дуже високою. Це викликало різкий перепад атмосферного тиску і рух повітряних потоків, котрі ще більше роздмухували полум'я.
У 1540 р. Рада міста заборонила дерев'яне будівництво у середміс-ті. На жаль, цієї постанови не завжди дотримувались (традиційно у Львові). Значна частина будинків, особливо у єврейській дільниці, як і раніше, будувалася з дерева, що аж ніяк не сприяло протипожежній безпеці. 1 все ж наприкінці XVI ст. більшість будинків середмістя була кам'яною. Так вони і дійшли до нас, хоча й значно перебудовані, з повністю зміненим внутрішнім плануванням.
Отже, впродовж тривалого часу будинки Львова були дерев'яними або фахверковими', спорудженими у готичному стилі. Дахи були ґонтові, а пізніше — черепичні. У XIV — першій половині XVI ст. всі будинки були одноповерховими. Загалом треба зазначити, що саме поняття "поверх" з'являється тільки в епоху Відродження. До цього часу чітке розмежування будинку в горизонтальній площині на однакових рівнях було невідоме. Кожний великий середньовічний будинок — це лабіринт прибудов, ходів, переходів, які з'єднували частини будинку, розташовані на різних рівнях.
Мабуть, найбільш поширеним типом будинку львівського середмістя був триповерховий будинок з трьома вікнами на поверсі. Такий тип був обов'язковим на Ринку. На прилеглих вулицях могли споруджувати оселі і з більшою кількістю вікон.
Треба сказати, що мати власний будинок у середмісті могла тільки дуже багата людина. Мури не давали місту рости, а тому чимало коштувала земля, дорогим був і будівельний матеріал — камінь, цегла. Власний будинок — показник міцного становища людини у суспільстві.
Господар зазвичай займав другий поверх. Якщо придивитися до розташування вікон по фасаду, то впадає в вічі несиметричність -два і одне. Двоє вікон мала світлиця, одне — спальня. У глибині будинку знаходилися інші житлові та підсобні приміщення, часто — молитовня.
Степя не була такою, до якої ми звикли, тобто гладкою. Вздовж неї розташовувались масивні дерев'яні сволоки, котрі прикрашали різьбленими малюнками, написами, а іноді й розписами. Такі стелі ще збереглись у деяких будинках на пл. Ринок. Стіни були нетиньковані — цей звичай з'явився набагато пізніше, їх завішували килимами. Але в ті часи килим не прилягав до стіни щільно, а висів на певній відстані від неї. Це створювало додатковий повітряний прошарок, який зовсім не був зайвим у холодних кам'яницях. Бо ж зазвичай приміщення опалювалося камінами. Безумовно, палаючий камін створює затишок, але обігріває кімнату погано.
У багатьох львівських будинках використовувався гіпокауст — система повітряного огрівання. У підвалі стояла двокамерна піч. У нижній камері палали дрова, нагріваючи каміння, складене у верхній камері. Гаряче повітря від розпечених каменів ішло по трубах на всі поверхи. Залишки гіпокаусту знайдено в будинках на пл. Ринок і вул. Вірменській.
Повернімося до інтер'єру типового львівського будинку. Меблі були солідними, важкими, здебільшого дубовими, пишно оздобленими різьбленням. Це — столи, стільці, довгі скрині, які ставили під стінами. У скринях зберігали білизну, водночас вони служили лавами. Столи застелювали скатертинами з коштовних східних тканин або килимами. Спеціальними покривалами застелювали лавки і підвіконня.
Стільці свідчили про багатство господаря, були дуже гарними, дорогими, проте з одним недоліком — на них було незручно сидіти, позаяк вони мали невигідну конструкцію. Іноді м'які стільці оббивали курдибаном — особливим сортом шкіри, позолоченої та розфарбованої, прикрашеної тисненими візерунками.
Підлогу покривали килими, переважно східного походження: турецькі, перські, узбецькі, туркменські. Це теж був показник заможності власника.
У великих шафах стояв посуд. Був він найчастіше олов'яним, нерідко срібним. Зауважимо, що в той час, у XVII ст., олово коштувало трішки дешевше, ніж срібло. Посуд прикрашали різьбленими малюнками. Поряд з металевим посудом стояв скляний або кришталевий. Скло часто було кольоровим. У найбагатших траплялися і фарфорові чашечки. Це була величезна рідкість — адже порцеляну привозили з Китаю.
На камінах або на столах ставили годинник. Час він показував не дуже точно, та цього від нього і не вимагалося. Завдання годинника — зайвий раз підкреслити заможність власника, бо годинник сам по собі був великою рідкістю. Тому їх прикрашали емаллю, скульптурними зображеннями, а їхні корпуси робили з бронзи або позолоченого дерева.
Значна увага приділялась освітленню. Ми звикли асоціювати середньовічне освітлення зі свічками. І це так, світили свічками, але якими? Віск коштував дуже дорого, тому навіть багаті люди вживали воскові свічки досить економно, надаючи перевагу звичайним лойовим. Широко вживали олійні світильники, які підвішували до стелі. З метою підсилення освітлення використовували своєрідні рефлектори — бляшані латунні пластини з угнутою і відполірованою центральною частиною. У нижній частині було спеціальне гніздо, в яке вставляли свічку так, що полум'я знаходилося проти полірованої поверхні, яка і підсилювала освітлення.
На стінах висіли картини і портрети. У Львові надавали перевагу італійському і голландському живопису. Картини згадуються у кожному заповіті заможного городянина. Так само, як і книги. Книгу у Львові любили і шанували, і бібліотека в кілька десятків, а то й сотень томів рідкістю не була. Бібліотека відомого міщанина Яна Алембека (правильно— Альнпек, помер 1636 р.) налічувала 1200 томів.
Так виглядало житло власника будинку. Але одна родина рідко коли займала будинок повністю. Його приміщення здавали в оренду. І тут про жодні вигоди й мови не було. Безліч комірчин різного розміру, в яких тулилися ті, хто змушений був наймати квартиру, хоча назвати це приміщення квартирою навряд чи можна. Існував спеціальний термін - "пивничний", тобто той, хто мешкає у пивниці (підвалі). Зазвичай орендар у тій же комірчині мав і майстерню. Можна уявити собі, як жилося такому ремісникові. У його житлі не було килимів — хіба що якийсь дешевий килимок на підлозі. Лавки і стіл — з нефарбованого дерева. Посуд глиняний, та й того небагато. Освітлювалася кімната лойовою свічкою або просто каганцем. Подвір'я у львівських будинках були малі. Здебільшого в них стояли різні хижки — склади або помешкання.
Санітарні умови середньовічного Львова годі й критикувати. Сміття викидали просто на вулицю. Каналізації не було. Щоправда, на Ринку зробили стічні канави. Передбачалися вони і в інших кварталах, причому обов'язки асенізатора мав виконувати міський кат зі своїми помічниками. Але оскільки цієї роботи ніхто від нього не вимагав, то він її і не робив.
Однак вряди-годи асенізацію проводили, вивозили нечистоти, за що платили 8 грошів від діжки. Кілька разів на рік очищували тюрми, за що платили 2 злотих. За чистотою Ринку повинна була стежити спеціальна особа — старший пургант. У його розпорядженні були сезонні помічники, пара волів, помічник візника, йому повинен був допомагати кат. Для виконання цих робіт пургант використовував арештантів. Узимку вони очищали від льоду стічні канави, згрібали сніг, влітку збирали нечистоти і грязюку. Зазначимо, що на підтримання чистоти на Ринку виділялися гроші, але куди вони йшли, сказати важко. Арештантів за роботу тільки годували, іноді давали 3-4 гроші. На немощених вулицях брьохали-ся в болоті свині, блукали кози і телята. До речі, свійських тварин у місті тримали аж до кінця XIX ст. Так, у 1888 р. у Львові було 11 ЗО корів, 2 кози, 302 свині, 1752 коні і 3717 собак.
Антисанітарні умови створювали сприятливий ґрунт для епідемій. І вони Львів не оминали. За 450 років, з XIV до середини XVIII ст., у Львові зареєстрована 51 епідемія, причому фіксувалися тільки ті, котрі тривали не менше року. Особливо страшним було так зване чорне чотириріччя (1620-1623), коли у Львові вимерло 2/3 населення. Медицина, зокрема діагностика, залишалась на дуже низькому рівні. Тому під поняттям "моровиця" розуміли і чуму, і холеру, і тиф, і віспу.
Коли починалася епідемія, хто тільки міг, тікав з міста. Біднота, що не мала куди і за що втікати, залишалась у місті. І часто лікувалась тим, що по шию закопувалась у гній. Це тоді вважалось універсальними ліками від "моровиці". Звичайно, лікарі у Львові були. Але, по-перше, їхніми послугами могли користуватися лише вибрані, а по-друге, їхня кваліфікація була невисокою. Бідноті лишалися шпиталі — св. Духа, св. Станіслава, св. Лазаря. Бід сучасних медичних установ вони різнилися тим, що були не тільки лікарнями, а й притулками для старих, калік, бездомних. Звичайно, всіх бажаючих обслужити вони не могли.
У зв'язку зі сказаним парадоксальним є факт, що львів'яни приділяли велику увагу особистій гігієні.
З XIV ст. у Львові діяло кілька лазень. Продукція цеху миловарів користувалась великим попитом, можливо тому, що ввозити мило у Львів (крім так званого грецького) суворо заборонялося. Миловари виготовляли мило білого, чорного, зеленого і блакитного кольорів, а піна була білою. Бони ж виробляли пудру і помаду, які користувалися не меншим попитом, ніж зараз, причому не тільки у жінок, а й у чоловіків.
Розповідь про побут львів'ян буде неповною, якщо не сказати, що вони їли.
Як і всюди в епоху середньовіччя, основу меню становило зерно, крупи, овочі. М'ясо було досить дорогим — заможний городянин їв його 1-2 рази на тиждень. Значно більше вживалося риби, яка замінювала м'ясо, особливо під час постів, а вони охоплювали більше ніж півроку. Б наш час може видатися дивним, що Львів діставав великі прибутки від торгівлі соленою рибою. На території передмість було багато рибних ставків, звичайно, приватних. Але торгівля рибою велася тільки через посередництво міста, яке контролювало її якість. З величезного переліку львівських товарів тільки два (!) їх види мали гарантію якості -- міське клеймо: кубики воску і діжки з соленою рибою. А діжка в той час була мірою ваги (460 кг), і лихо тому купцеві, у чиїй діжці виявилася б хоч одна зіпсована риба!
Хліба у Львові вживали багато. Існували окремі цехи пекарів білого і чорного хліба.
Великою популярністю користувалися овочі — капуста, буряки, огірки, часник, цибуля.
Окремо треба сказати про приправи. До епохи хрестових походів майже вся Європа не знала прянощів (перець, мускат, шафран, кориця тощо). Присмачували їжу селітрою, значно дешевшою від солі. Сіль у середньовіччі була продуктом дорогим — адже на всю Європу існувало лише кілька її родовищ. І мабуть, саме з цим пов'язана стара прикмета: розсипати сіль — до сварки.
Хрестові походи познайомили європейців з прянощами, прищепили смак до них, але... дороги, якими ці товари завозилися на Захід, були перекриті турками. Тому не дивно, що звичайний чорний перець на ринках Західної Європи коштував удвічі дорожче від золота.
Постає запитання: а до чого тут Львів? Належить зауважити, що він був одним з небагатьох міст, через які прянощі, що входили до переліку так званих східних товарів, потрапляли в Європу. Східними називали товари, які привозили з країн Близького та Далекого Сходу: прянощі, дорогоцінне каміння, високоякісну індійську та перську холодну зброю, китайські шовки, індійські мусліни, перську парчу.
Львів мав, як говорили в той час, виключне право складу на східні товари. Це була система законів і постанов, котра в цілому виглядала так: всі східні товари мали бути продані тільки у Львові, тільки львів'янам і тільки за тими цінами, які встановив Львів. Порушення права складу каралося конфіскацією каравану. Неважко зрозуміти, що кілька львівських купців зосереджували у себе маси дорогоцінних товарів, які потім з величезним зиском перепродувалися на Захід.
Прянощі коштували у Львові недорого і були доступні для особистого споживання. Львівські кухарі виготовляли різноманітні підливки і соуси.
Цукор у Львові, як і по всій Європі, був на той час великою рідкістю — його привозили з Азії, а згодом з Америки. Тому потреби великої кількості ласунів задовольнялися медом.
Їжа більшості львів'ян була бідною і одноманітною — борщ, каша (вівсяна, гречана, житня), змащена конопляною або лляною олією, риба, іноді шматок дешевого м'яса.
Значну увагу у Львові приділяли питву. Можна сказати, що тут більше пили, ніж їли, що загалом було характерним для того часу.
Львівські городяни мали виключне право на виробництво і продаж горілки в радіусі трьох миль від центру міста. Спочатку її робили мало — була дуже дорога, але з часом збільшили виробництво. Найкращою вважалася цитварна, доброю — ґанусова. Найдорожчими були цукрова і "адамашкова". Великою популярністю користувалися також імбирна і корична. Але горілки у Львові в ХУІ-ХУІІ ст. вживали мало і виробляли її головно на продаж за межі міста. Перевага надавалася винам — грецьким, угорським, італійським, іспанським, яких у Львів привозили чимало. Пили вино і власного виробництва. На сучасній вул. Лисенка, на Клепарові росли виноградники. Виноград переважно був низької якості — і ґрунт не той, і сонця замало, але для виготовлення домашнього вина годився.
Як і у всіх слов'янських землях, в Галичині серед любителів звесе-пювальних напоїв великою популярністю користувався мед. Звичайний бджолиний мед переварювали з горілкою, додаючи ягоди. Готовий мед розливали у діжки, які закопували в землю — інакше могли полопатися обручі. Витримувався він кілька років, після чого його можна було розливати у пляшки.
Але найбільш популярним напоєм у Львові, без сумніву, було пиво. Про його якість можна судити з того, що львівське пиво експортувалося в країну, яку пивом не здивуєш, — у Баварію. Його везли туди на волах шість тижнів, і в дорозі воно не псувалося. Цікаво, чи витримало б такий іспит сучасне бочкове пиво?
Пиво мав право варити будь-який громадянин Львова, але тільки дня власного вжитку і не більше як протягом однієї-двох діб. За цим пильно стежив цех пивоварів і медоварів, котрий мав монопольне право на торгівлю пивом. Пізніше, у XVIII ст., цього правила недотримувалися.
Пристрасть до пива була предметом своєрідного рекету, як це зафіксовано у судових документах: один із львівських рурмайстрів, тобто керівник водогону, мав звичку перекривати доступ води туди, де, за його даними, варили пиво або мед, і погоджувався відкрити воду тільки після сплати 3 грошів.
Неконтрольоване вживання звеселювальних напоїв часто ставало причиною скандалів і бійок. І тоді втручалася львівська міська сторожа — ціпаки. Назва ця походила від їхньої основної зброї — важкого бойового ціпа, окутого залізом.
Ціпаки носили блакитний одяг з червоною облямівкою і олов'яними ґудзиками, а на головах — ковпаки з чорного ведмежого хутра. На ковпаках були бляхи з гербом міста. Ціпаків було 24. Формально їхнім основним завданням була нічна охорона міських брам — по 12 чоловік на кожну. Але фактично вони виконували функції міської поліції. Вони служили за річним контрактом. Це була організація, пов'язана круговою порукою ("один за всіх, всі за одного"). Стати її членом можна було тільки тоді, коли звільнялася вакансія, причому було необхідне поручництво старших. Ціпаки заробляли свій хліб нелегко. Бо не тільки п'яних доводилося вгамовувати. І виступи низів міста треба придушувати, і втихомирювати бійки між учнями єзуїтської колегії і кафедральної школи, і припиняти єврейські погроми...
Крім ціпаків, за порядком у місті стежили чотири гайдуки — особиста охорона бургомістра, їх посилали всюди, де була потрібна озброєна охорона або очікувався опір.
Судові вироки виконував кат. У середньовіччі уникали вживання слів, пов'язаних зі смертю. Кат мав дуже виразне прізвисько, яке стало офіційним терміном — "Малодобрий". Посада його оплачувалася непогано — він діставав 8 злотих на рік, мав частку в торгових митах, житло на валу. За кожну екзекуцію він діставав окрему платню: за бичування — 6 грошів, за тортури — 15-24 гроші, за відрубування голови — 8-18 грошів. Та ще подарунки від тих, над ким виконувалися вироки.
І все ж на цю посаду охочих було небагато. Загальна ненависть і презирство робили нестерпним життя не тільки ката, а й усіх його родичів.
Як і всі середньовічні міста, Львів мав свій герб — крокуючого лева у фортечній брамі. Вперше його зображення зустрічається на міській печатці 1359 року. У 1526 р. указом короля Сигізмунда Старого вживання зображення крокуючого "руського лева" було заборонене. Лева стали зображувати піднятим на задніх лапах, згідно з правилами західноєвропейської геральдики. З бігом часу герб зазнавав змін, до нього робилися додатки. Зокрема, у 1586 р. папа Сикст V подарував Львову частину свого герба — три пагорби з восьмипроменевою зіркою над ними.
Розваг у львів'ян було небагато, іноді влаштовувалося щось на зразок театральних вистав просто неба. Виступали музиканти, співаки. Великою популярністю користувалися азартні ігри — кості, карти, але не бракувало й любителів шахів та шашок. Багато уболівальників збирали щорічні змагання зі стрільби. Загроза нападу татар, молдаван та й власної шляхти вимагала постійної бойової готовності. Кожен мешканець міста повинен був захищати його, бо найманий гарнізон коштував дорого, та й покладатися на нього можна було не завжди. Тому у Львові ще в XV ст. було створене Стрілецьке братство. Членами його могли бути тільки католики. Українцям дозволялося брати участь в обороні міста, але стати членами братства — ні. Євреї ж взагалі до оборони не допускалися, зате сплачували спеціальний податок.
Члени братства повинні були постійно вправлятися у стрільбі з лука, а пізніше — з вогнепальної зброї. Щороку влаштовувалися змагання, які були своєрідним іспитом. Переможець оголошувався "курковим королем" ("курек", тобто півень, — емблема братства), на рік звільнявся від податків. Влаштовувалася урочиста процесія. На чолі її вели барана з пофарбованими рогами і вовною, посиланою золотим піском — приз за четверте місце. За ним несли на списі третій приз — штуку дорогого сукна вартістю в 21 злотий. Чотири м'ясники в білих сорочках і фартухах вели вола з позолоченими рогами (другий приз). За ними їхав курковий король у королівських шатах зі срібним позолоченим кубком у руці — першим призом. Як бачимо, матеріальне заохочення досить вдало поєднувалося з моральним.
Один філософ сказав, що обов'язковими ознаками цивілізації є шинок, тюрма і кладовище. Не вдаючись у розгляд самого твердження, зауважимо, що з цього погляду Львів був дуже цивілізованим містом, було тут багато і шинків, і в'язниць, і кладовищ.
За середньовічними поглядами, покійника треба було ховати в освяченій землі. Це, звичайно, не стосувалося самогубців, а в окремих випадках — і страчених за вироком суду. Жертв численних епідемій зазвичай вивозили далеко за місто. Освяченою землею вважалася тільки земля навколо храму. Тому тут і виникали кладовища. У середмісті Львова (на площі в 36 га) їх було сім, разом з монастирськими. Багатих ховали у криптах (підземеллях) храмів, бідноті ж було добре і біля храму. На цвинтарі кафедрального собору існували фамільні гробниці (див. пл. Катедральна, с. 114).
Зрозуміло, що головну роль при похованні відігравала конфесійна ознака — католиків ховали при католицьких храмах, православних і вірмен — на кладовищах Успенської церкви і Вірменського собору. Євреї мали кладовище не в середмісті, а на тому місці, де зараз знаходиться Краківський ринок. Воно існувало з кінця XIV ст. до початку 40-х років XX ст., коли було знищене гітлерівцями.
Зараз важко судити про зовнішній вигляд львівських кладовищ ХІУ-ХУІІІ ст. Намогильного горбка не було. Кам'яні плити великого розміру клали на засипану могилу, щільно притуляючи одна до одної, адже місця було дуже мало. Плити виготовляли переважно з пісковику, іноді з мармуру. На них вирізьблювали ім'я небіжчика, епітафію, у верхній частині — рельєфне зображення хреста на Голгофі, а знизу — череп і схрещені кістки.
При похованні у храмі труну опускали у підземелля не закопуючи. Над цим місцем ставили пам'ятник, який звичайно зображував сплячу людину. Виготовлялися вони з бронзи, мармуру, алебастру. Такі статуї зараз можна бачити у кафедральному соборі, костьолах єзуїтів і домініканців.
У ті часи в усій Європі існував звичай прибивати до торця домовини портрет небіжчика — так званий натрунний. Після похорону портрет вішали в храмі. Тепер зразки натрунних портретів можна побачити у колекціях Львівського історичного музею та Львівської картинної галереї, де їх зберігається близько десяти. Портрети ці писали на блясі, іноді на дереві. Нам невідомі прізвища художників, але це були майстри високого класу. Портрети і зараз вражають тонким психологізмом, яскравими барвами.
Про пам'ятники єврейського кладовища ми можемо судити тільки з нечисленних малюнків. Це були вузькі вертикальні кам'яні плити, встановлені досить близько одна від одної. На кожній такій плиті, крім прізвища та епітафії, вміщувалася ще особлива емблема, яка давала змогу встановити, хто лежить у могилі —духовна особа, лікар чи купець, дівчина чи заміжня жінка.
Розташування кладовищ безпосередньо в житлових кварталах було серйозною загрозою здоров'ю людей. Вода підземних потоків, котрих було чимало в середмісті, розмиваючи кладовища, потрапляла в криниці, з яких брала воду більша частина населення міста. Б храмах, особливо влітку, іноді було просто неможливо стояти через сморід.
У 1783 р. за розпорядженням імператора Йосифа II церковні кладовища були ліквідовані. Могили навколо храмів підлягали знесенню. Крипти мали бути звільнені від домовин, і ховати в них заборонялося.
Львівські власті не поспішали виконувати наказ імператора, аж поки з'явився повторний, який достатньо прозоро натякав на наслідки непослуху. І тоді закипіла робота. Здійснювалася вона досить-таки неци-вілізованими методами. Домовини витягали з крипт, вантажили на вози і вивозили за місто, де звалювали в ями. Звичайно, не виключалася і можливість перепоховання на одному з новостворених кладовищ, їх було організовано чотири за кількістю дільниць міста. Пичаківське кладовище обслуговувало східну частину міста і середмістя; Стрийське — південну; Городоцьке — західну; Жовківське, або Папарівка, — північну. Ці кладовища, крім Личаківського, зараз не існують. Місце Стрий-ського кладовища зайняли житлові квартали і частково — Стрийсь-кий парк, Городоцького — житлові квартали і частково — Привокзальний ринок. На місці Папарівки знаходиться вокзал Підзамче. Лича-ківське збереглося внаслідок того, що тут ховали заможних жителів середмістя і аристократію.
Таким, у загальних рисах, був побут львів'ян у середні віки. Як бачимо, романтики небагато — значно більше тяжкої повсякденної роботи, нестатків, постійного відчуття небезпеки.
Інтенсивний розвиток промисловості припадає на другу половину XIX століття. Було відкрито родовища нафти у Бориславі, залізничні шляхи сполучили Львів із столицею імперії та іншими європейськими містами. У місті прокладено трамвайну колію, запроваджено газове, а згодом електричне освітлення. Розбудовуються нові квартали, з’являються театри, дорогі готелі, банки, громадські установи. У 1870 році Галичина одержала статус автономного управління. Крайова виставка 1894 року була важливою подією економічного та культурного життя Львова і Галичини. Кінець століття XIX – початок XX століття – це також період національного піднесення серед галицьких українців. Львів став центром національного відродження, тут жили й працювали видатні політичні та культурні діячі.
Після Першої світової війни Австро-Угорська Імперія розпалася. Країни, що входили до її складу, здобули незалежність. 1 листопада 1918 року у Львові проголошено Західно – Українську Народну Республіку. Але новостворена держава проіснувала всього кілька місяців – після кривавої українсько–польської війни Галичина знову на 20 років опиняється під владою Польщі. Цей період був особливо важким для українського населення Галичини.
У 1939 р. згідно з Пактом Ріббентропа-Молотова Західна Україна входить до складу СРСР. Прихід радянських військ до Львова повів за собою жорсткі репресії місцевого населення, заслання на Сибір, страти. Але в 1941 р. радянські війська змушені були відступити під тиском німецьких загонів. 1941–1944 – роки німецької окупації. В роки ІІ Cвітової війни загони українських патріотів були змушені вести нерівну боротьбу як проти фашистів, так і проти комуністів. Підпільна боротьба на Західній Україні тривала до середини п’ятдесятих років.
У 1944 році Львів увійшов до складу УРСР. Але навіть за часів радянського панування місто зуміло значною мірою зберегти свою національну ідентичність. Наприкінці 80-х років Львів відіграв провідну роль в боротьбі за незалежність і демократію.
24 серпня 1991 року – день, коли Верховна Рада України прийняла Декларацію про незалежність, став початком нової епохи в історії держави і початком великих змін для Львова.
Останні коментарі