Джерело: Zahid.Net [1]
Автор: MANKURT
Прочитав статтю Ілька Лемка про російський Львів і відразу захотілося заперечити. Перечитав ще раз – і бажання зменшилося. Потім ще раз – і воно зникло зовсім. Проти чого заперечувати? Проти висмоктаної з пальця статистики під виглядом „демографічних реалій”? Або характеристики російської культури, як культури кочівників-наїзників? Глупство все це.
Хоча сама тема цікава. Народившись і проживши у Львові вже більше 60 років, думаю, що маю право висловитися. Не від імені російських львів'ян. Від себе.
Зрозуміло, я, як російський мешканець міста, готовий узяти на себе частину моральної відповідальності за земляків, причетних до злочинів на цих землях. В першу чергу, це були репресії, спрямовані проти мирного населення Галичини в довоєнні і післявоєнні роки. Підкреслюю, не проти збройних формувань (на війні, як на війні!), а саме проти людей похилого віку, жінок, дітей та інших, які в ті роки кваліфікувалися, як „бандпосібники".
Не раз доводилося сперечатися і з тими, хто намагався виправдати обставинами звіряче вбивство ув'язнених у львівських (і не тільки львівських) в'язницях в червні 1941-го. Кривавий злочин - він і є кривавий злочин, чого вже там виправдовуватися.
Втім, факти ці широко відомі, про них ось вже півтора десятиліття говорять і пишуть майже щодня, щось нове додати важко.
Пам'ятаю, на початку 90-х на мене наскакував колега, людина дуже симпатична, і вимагав:
- Ну, скажи мені, ну, назви хоч що-небудь хороше, що зробили росіяни і комуністи для Галичини і Львова?! Ну, хоч одне, хоч що-небудь?!
Жодних проблем!
Саме Радянський Союз відібрав у Польщі Галичину і Львів в далекому 39-му. Як з'ясувалося в 41-му, Сталіну це допомогло мало. Та й нинішня Росія від нашої Галичини має тільки біль голови. Раною, що не загоюється, назавжди залишиться втрата Львова для поляків. Нічого не одержали німці. Виграла від цього тільки нинішня Україна і безпосередньо галичани, які зі всіляко гнобленої національної меншини перетворилися на повноправних громадян. А Львів назавжди став українським містом. Популярні у нашому місті теревені про „окупацію", безумовно, є слушними для поляків, але не витримують ніякої критики, якщо говорити про українців.
Проте, якщо проголосити Львів українським можна було за три дні, „забезпечити" його галицьким міським населенням було набагато складніше. Процес зайняв у радянської влади майже півстоліття і, на моє переконання, не є завершеним до цього часу.
Перш за все, стояло завдання „гомогенізувати" місцеве населення. Це було досягнуто шляхом жорсткої депортації поляків з самого міста і околиць на територію Польщі, одночасним переселенням з Польщі сотень тисяч етнічних українців, а також політичного „скасування" русинства.
Безумовно, все, про що тут йде мова, Сталін робив не для галичан, а з метою кращої керованості підпорядкованих територій, але факт залишається фактом.
У дискусіях з галицькими інтелектуалами доводилося вислуховувати визнання, що вони „не могли без сліз" читати спогади поляків про цю депортацію. Хоча мої питання, а як слід було поступити, - залишалися без відповіді. Зрозуміло, віддавати Львів назад ніхто не збирається, може, слід було залишити тут етнічних поляків? Це було б дуже гуманно, ось тільки чи був би Львів українським у такому разі? Польські львів'яни ходили б в Оперу слухати свого Монюшка, ми - свого Чайковського, а причому тут українці? Або, можливо, мої опоненти мали на увазі, що поляки повинні були запросити в свої будинки і квартири галичан з довколишніх сіл, а самі, наспівуючи „пйосенки людове" і пританцьовуючи краков'як, віддалитися за горизонт в західному напрямі?
Та ні, звичайно, не настільки наївні наші інтелектуали. Їм просто дуже хочеться, щоб брудну і жорстоку роботу зробив хтось, а вони проливатимуть сльози і зображатимуть з себе гуманних європейців, щосили користуючись результатами чужої роботи. До речі, поляки виселяли німців з „зємь одзисканих" не менш жорстко.
Проте, окрім польської проблеми, існувала ще „русинська" - вельми значний відсоток галицьких греко-католиків називав себе русинами. Русини зникли на наших теренах у 1939 році, коли їм з властивою сталінському режиму „безпосередністю" було пояснено, що немає ніяких русинів, а всі вони з сьогоднішнього дня - українці. Такими діями радянська влада фактично виконала віковічну мету українських націоналістів. Самі вони могли тільки мріяти, не маючи реальних важелів для здійснення мрії. Про це, до речі пишуть і авторитетні іноземні дослідники нашої історії.
І це ще не все. Необхідно було перетворити Львів на індустріальне місто. І знову ж таки зараз лунають авторитетні голоси - а навіщо це потрібно було, ми ж тільки зруйнували цим „львівську ідентичність"?
Так, росіяни зруйнували польську ідентичність Львова, зокрема, створивши промисловість. Заводи вимагали робочих рук, десятки тисяч людей, які щодня приїздили на роботу, поступово переселялися в місто, створюючи нове населення Львова. Таким чином, за останні тридцять років радянської влади з навколишніх сіл до Львова було переселено до півмільйона селян, які і є основою сьогоднішньої львівської громади. Досить сказати, що тільки в 1986-1990 рр. було роздано 26 тисяч квартир. Іншого реального способу створити нове населення міста не було. Чия це заслуга?
Великий сумнів викликає і загальноприйнята в нинішньому Львові точка зору, що вся галицька інтелігенція була знищена кровожерними комуняками, які вивозили нібито інтелігентів ешелонами до Сибіру і тисячами розстрілювали. Хто так говорить, просто не володіє інформацією про те, скільки реально у Львові було української інтелігенції до війни. Насправді всю її можна було посадити в залі одного пристойного кінотеатру.
І тут можуть співіснувати дві позиції, взаємопов'язані, але не ідентичні - моральна і науково-історична. З морально-етичної точки зору репресування навіть одного галицького інтелігента (а насправді таких було досить багато) - безперечний злочин, якому немає виправдання. А з погляду історика - репресіям піддався украй незначний відсоток львівських інтелігентів. Переважна більшість була активно задіяна новою владою і успішно трудилася в наявних і новостворюваних наукових і культурно-просвітницьких установах. Ба більше, вже у 1947 році кількість професорсько-викладацького складу з місцевих жителів була доведена до 17%, про що українці до війни не могли навіть мріяти. А якщо нагадати, що перед війною кожен четвертий-п'ятий український львів'янин взагалі не умів читати і писати, то стає зрозумілою інша картина. Насправді, попри репресування певної частини львівської інтелігенції, переважаюча більшість її була залучена новою владою до співпраці і успішно працювала, а вже нова, тобто повоєнна львівська інтелігенція була просто створена саме росіянами, або радянськими, або як вже хочете.
Відзначу ще, що збудована свого часу у Львові промисловість була елітною, переважно приладобудівною, вимагала високого рівня науково-технічного персоналу і відповідних наукових установ. Після отримання нами незалежності більше 70% (!) економічного потенціалу області було знищено, що спричинило автоматичну деградацію значної частини науково-технічної інтелігенції, перетворило регіон на відсталий, упереваж аграрний.
Мали місце також інші негативні наслідки. Зокрема, можна назвати обвал культури, масове вимушене заробітчанство і - як одну з причин - програвання збіднілою Галичиною майже всіх виборів, що перетворилося на систему.
Сьогодні росіяни у Львові витіснені з суспільно-політичного життя міста і в політичному сенсі перебувають в ролі „хлопчиків для биття". Засоби масової інформації регулярно нагадують нам, що ми „окупанти", „манкурти", „безнаціональна біомаса"...
Хоча у повсякденному житті ми чудово уживаємося з українцями, тому що пересічні галицькі львів'яни - цілком звичайні, нормальні і доброзичливі люди, які стоять на голову вище львівської псевдоеліти.
Що й обнадіює.