Джерело: Zahid.Net [1]
Автор: Ілько Лемко

Українське місто Львів протягом своєї історії було і польським, і єврейським, і австрійським, було й російським. Російськомовним значною мірою столичне королівське місто залишається й сьогодні.
Я не про молодих галичан - шоферів „маршруток", гарячих прихильників радіо „Мелодія", які полюбляють засмічувати урбаністичне акустичне середовище Львова „шедеврами" Тамари Міансарової, тої співачки, що виїхала з СРСР до Ізраїлю задовго до їхнього народження. І не про тінейджерів, які прокручують на своїх „мобілах" MP3 файли з російськими поп-виконавцями найнижчого рівня. І не про навалу російськомовної літератури на розкладках. І навіть не про „Українську книгарню" - ознаку неукраїнськості оточення, бо „українські" книгарні завжди (!) відкривалися лише або на чужині, або у державах, де українці на своїй землі не були господарями.
Я про демографічні реалії. У етнічно майже 90-відсотково українському Львові зараз мешкає щонайменше 33-36 відсотків російськомовного населення. Можу на цю тему посперечатися з будь-якою соціологічною службою, бо маю щодо цього неспростовні докази. Якщо людина у центрі міста продає квитки чи морозиво десять годин на день упродовж декількох років, то вона щосекунди занурена у феноменальну репрезентативну вибірку, коли через поперечний переріз вулиці в обидва боки денно проходить від 40 до 100 тисяч народу. Це легко перевірити за допомогою секундоміра.
І ось, продаючи морозиво і квитки в середині 90-х на розі Коперника і проспекту Свободи, я фіксував, якою мовою зверталися до мене мої покупці, звична річ, відфільтровуючи іноземців та „іногородніх", що дозволяли мені робити мої філологічні знання та й досвід врешті-решт. Так ось, від 30 до 35 відсотків у будні дні і від 37 до 42 відсотків - у вихідні (коли наше львівське українство вирушає на рідні села), львів'ян (я це підкреслюю) зверталися до мене російською. Якщо ж сюди додати ще тих російськомовних, які зверталися українською, то вийде цифра цілковито фантастична. Торгуючи у кіоску на Сихові біля поліклініки, я був ошелешений тим, що навіть у цьому найбільш українізованому районі Львова все ж від 20 до 30 відсотків людей зверталися до мене російською. Та й зараз, зрештою, будь-який допитливий львів'янин, шанувальник довготривалих прогулянок містом, може зафіксувати співвідношення розмов по „мобільнику" українською і російською, екстраполюючи почуті дані на 90-відсоткове львівське українство і 8-відсоткове - російство.
Звичайно, українська незалежна держава через свою кволість не спромоглася значною мірою асимілювати тих російськомовних Іваненків, Дорошенків і Козаченків, які у Львові й надалі майже стовідсотково спілкуються в родинах російською, але це їх повне право і біда тої держави, яка не змогла стати господарем у своїй хаті. Але були й інші часи: у кінці 90-х у Львові майже поголовно усі російськомовні защебетали українською, бо „гряде українська держава", але жодної української держави не сталося, і „українські неофіти", зітхнувши з полегшенням і зрозумівши, що занадто перестрахувалися, знову перейшли на „общєпанятний".
Щось схоже сталося у Києві в часі і після Помаранчевої революції: за позірною українізацією швидко настав відступ у бік звичного зросійщення. Зрештою російськомовні львівські нащадки славних козаків - Іваненків, Симоненків і Марченків - мають повне право говорити „на радном вілікам і магучєм рускам", хоча десь в Америці, та навіть значна частина їх у Балтії, вже в другому поколінні „магучій" забувають і переходять на місцеву мову, бо це природно там, де є міцна національна держава, яка гарантує пристойний чи цілковито заможний рівень життя.
Росіяни, приїхавши до Львова після „доленосних Народних зборів" в Опері 1939 року, переконували себе, що потрапили до міста явно не українського. Ігноруючи українську „сільську" націю, вони виявляли більше інтересу і симпатії до усього „міського" пансько-польського. Російськомовні нові львів'яни зі Сходу створили собі своєрідний "культ польщизни", бо навіть такий варіант європейськості задовольняв вихідців із Тамбова. Російсько-польська солідарність імперського духу потрапила у резонанс. Рідні душі знайшли одна одну, хоча перша була цілковитим господарем, а друга зазнала принципу „горе переможеним". Львівські поляки дуже швидко і органічно освоїли російську мову і багато з них хизуються нею дотепер, не вважаючи українців господарями у своїй країні і деякою мірою мають рацію. Мемуаристка Ядвіга Дабулєвічова пише, як львівські поляки вже у 1939-1940 роках у своїх „довціпах" широко вживали „кавалки" з російської літератури і говірки. А росіяни у повоєнному Львові залюбки сприйняли польський місцевий фольклор і у ресторанах кінця 40-х років звучала кавер-версія знаменитої пісні „Tylko we Lwowie" таким чином: „Сосиски с капустой я очень люблю - Только во Львове".
Російські інтелігенти у Львові вже 60-х років слухали Чеслава Нємена і відповідно захоплювалися поезією Ципріана Каміля Норвіда. Книга львів'янки-росіянки Олександри Матюхіної „W sowieckim Lwowie" (2001 рік) не випадково видана у Польщі, бо в Україні, і зокрема у Львові, навряд чи знайшлася б така кількість охочих ознайомитися з думкою „загадкової російської душі" щодо львівської ментальності часів совєтської імперії. Польська публіцистка Анна Вилєгаля (2005 рік) тремтливо, співчутливо і глибоко досліджує „різні обличчя львівської російськомовності", що не спало би на думку комусь із українців.
Росіяни і російськомовні у Львові - представники культури кочівника-наїзника, швидко підім'яли під себе українську культуру селянина-орача. Урбаністичне начало перемогло рустикальне. У дію вступив принцип „скачи враже, як пан каже". Усі галузі життя у Львові впевнено опанувала нова імперська культура і нова тут російська мова. Переглянувши львівські телефонні довідники совєтського часу (телефони тоді були панським привілеєм), можна побачити там 90% прізвищ на -ов і -енко. Мова вулиці і головно кримінального світу у 50-70-х роках стала виключно російською. Росіяни-мемуаристи переконують, що навіть круті молодіжні неформальні тусовки у Львові виникали винятково у середовищі російськомовних прибульців зі Сходу. Тримати домашніх псів і прогулюватися парками у вихідні теж стало привілеєм російськомовних. Бо питомий селянин-галичанин не міг собі уявити, як можна тримати в хаті свійську тварину для розваги, а у вихідні, замість спацеру Стрийським парком, їхав та й зараз їде гарувати на городі, бо треба щось їсти.
Якщо поглянути на сьогодення, то львівський великий і середній бізнес майже винятково виявиться російськомовним, а дрібний - лише частково українським. А галичани і галичанки розпорошені по Італіях і Португаліях.
Можна ще багато говорити на цю тему, але на завершення наведу лише один дуже відрадний штрих. Із третини російськомовних львів'ян на виборах 2004 і 2006 років за Януковича і партії проросійські (тобто, відверто антиукраїнської орієнтації) - ПР, комуністів, вітренківців - проголосувало лише від 4% на Сихові до 10-12% у найбільш зросійщених Галицькому і Франківському районах. Таким чином, російськомовні львів'яни, незважаючи на свою ментальну традицію, дають великий приклад національної консолідації: в етнокультурному розумінні залишаючись росіянами, у політичному сенсі поступово таки стають українцями. І хоч на цьому їм можемо наразі щиро подякувати.
А далі буде видно.