Автор: Якуб Лоґінов [1]

“ДО СКЛАДУ України входять: Автономна Республіка Крим, області, міста Київ, Севастополь та Львів”.

Над такою редакцією статті 133 Конституції України треба серйозно поміркувати, якщо ми хочемо подолати наслідки совєцької та кучмівської політики ослаблення непокірного Львова. Бо хоча цього не хочуть показувати перед Києвом горді львів’яни, – без зовнішньої підтримки місту Лева не обійтися.

Львів небезпідставно вважають унікальним у загальноконтинентальних масштабах. Географічне розташування, архітектурна спадщина, культурний та інтелектуальний потенціал мали б висунути галицьку столицю на провідне місце не те що в Україні, а й у Європі. Місце, куди, на зразок Праги, приїжджають туристи з усього світу, де мають центральні офіси третина українських корпорацій і представництв західних фірм в Україні – чому ж би ні? Таким шляхом розвиваються нестоличні міста Західної та Центральної Європи: Франкфурт, Краків, Женева. І не лише вони. Навіть Росія, більшість мешканців якої ледь животіють, часто явиться європейцям як символ багатства. Адже в цій деградованій загалом державі є оази розвитку та добробуту, які створюють таке враження. У тому числі Санкт-Петербург, який вважають брамою у Європу. Чому переваг “воріт на Захід” за аналогічної до російської ситуації не має галицька столиця?

Як не парадоксально, львів’янам значно легше здолати злочинний режим, за яким стоїть Москва, ніж реально змінити стан справ у рідному місті. Й причина цього, як не дивно, в інтелектуальній потужності міста, незламному характері львів’ян, які, проте, вміють діяти чи критикувати конструктивно. Власне цього боялися комуністичний і кумчівський режими, й мали рацію. Як наслідок – 60 років цілеспрямованого ослаблення непокірного міста. Така політика не могла не дати запланованих результатів – гнобителів уже немає, а проблем накопичилося стільки, що ні про яке їх самостійне вирішення не може бути й мови.

Щоб зрозуміти, що занепад Львова за совєцьких часів був значно більшим, аніж у середньому по СРСР, варто сягнути в історію. За польської доби Львів і Вільнюс належали до найзаможніших міст тодішньої РП. Виявом багатства була архітектура – таких кам’яниць і палаців не знайдеш у такій кількості, скажімо, в Кракові чи Лодзі. На початку незалежності давні польські мешканці з жахом констатували: що ж ті більшовики зробили з таким заможним колись містом! До того ж, за ідентичних обставин від Польщі до СРСР відійшли й інші міста: Вільнюс, Брест, Гродно. Однак їхня ситуація, хоча не найкраща, все ж не була й не є такою катастрофічною, як львівська.

Коли я пишу про катастрофу, маю на увазі передусім стан львівських водогонів, руйнацію пам’яток архітектури. Щоб запровадити цілодобове водопостачання та допровадити старі будинки до такого стану, який не загрожує життю мешканців, по-
трібно, образно кажучи, кільканадцять повних міських бюджетів. Однак і це лише доведе до ситуації, яка є стандартом для Гродна чи Дніпропетровська. Про розвиток чи провідну роль в Україні та Європі за таких умов можна забути.

Поліпшення долі Львова зовсім не цікавило владу й за доби незалежності. Радше навпаки. Як констатував П. Олійник в інтерв’ю “Україні молодій” (04.06.05), Львівська область регулярно недоодержувала з державного бюджету астрономічні суми грошей. За словами губернатора, західні регіони отримували вшестеро-увосьмеро менше коштів на душу населення, ніж східні, й це зафіксований факт. Окрім того, економічну політику держави формували здебільшого під потреби важкої промисловості на Сході та великих корпорацій, проте зовсім не переймалися малим бізнесом, розвитком туризму чи проблемою черг на західному кордоні. Тобто тим, що найбільше могло б вплинути на розвиток Галичини. Про те, що лише на туризмі, закупах приїжджих із Польщі та на дрібній промисловості можна жити на гідному рівні, свідчить приклад Північної Словаччини, яка з Галичиною має багато спільного.

Тепер політичні передумови штучного занепаду Галичини знято. Проте це зовсім не означає, що Львів чекає світле майбутнє. Річ у тім, що після років “вказування на місце” львів’янам, вони зовсім не уявляють цього найперспективнішого міста України заможним. Цілком відсутні амбітні концепції розвитку, аналогічні до тих, які мав колись Краків. Там також ідіотськими здавалися ідеї побудови величезного офісного центру поблизу залізничного вокзалу чи технологічного парку, в якому інвестували б “Моторола” й інші гіганти. Проте все це (і багато іншого) вдалося втілити. Тим часом у Львові майже ніхто не сприймає рідного міста як одну з провідних точок на туристичній мапі Європи. Міста, вулицями якого спацерували б не лише поляки, а й японці, американці чи шведи. Невже наша архітектурна спадщина менш приваблива, ніж у Празі?

Перетворити Львів на сильне та заможне місто, навіть за європейською шкалою, не так уже й важко. Однак це завдання не в змозі виконати самі львів’яни. Зрештою, ніхто й не каже, що оберігати чорнобильський саркофаг мають лише мешканці Славутича. Тому час подумати, чи Львів, із його катастрофічною ситуацією, але й небаченим інтелектуальним і туристичним потенціалом, не мають зарахувати до рангу першочергових стратегічних сфер державної політики й надати статус, аналогічний бодай тому ж Славутичу. Може, державі потрібен не так черговий вокзал у й без того не бідному Києві, а радше інвестиції, які щороку притягуватимуть у Галичину мільйони заможних туристів?

Чому новій владі потрібний сильний розвинутий Львів? Передусім він значно допоможе реформувати державу в дусі ідей Майдану. А влада мала б бути свідомою загроз для неї, які випливають із перетворення “помаранчевих” ідей на сіре продовження кучмізму. Варто згадати досвід Польщі. Там виборці, невдоволені відступом “дітей революції” від ідей “Солідарності” 1980 року, переобрали на виборах своїх давніх комуністичних гнобителів. А команда Ющенка явно працює на повторення польського шляху. Причому слід зауважити: більшість розчарувань новою владою виникає з того, що вона мусить зважати на все ще сильне середовище олігархів і проросійських сил зі Сходу. За такої ситуації влада має три можливості: нищити їх, піддаватися їхньому впливу або створити цим середовищам конструктивну сильну противагу. Оскільки всі розуміють, що відверта війна проти олігархів – недоцільна, а відступ від ідей, на яких колишня опозиція стала владою, обернувся б проти неї, найбільш розумним здається третій варіант. Це розуміє і сама влада, проте по-своєму. Тобто наголос вона ставить на зовнішню політику з фразами про інтеграцію з ЄУ, за якими не завжди стоять змістовні дебати й аналіз. Наразі така стратегія приноситиме оточенню Президента бажані результати, адже жити, як на Заході, хоче кожен, навіть проросійськи налаштовані громадяни. Проте що буде тоді, коли нинішня опозиція перехопить порожню ЄУ-пропаганду, притому критикуватиме брак відчутного прогресу на обраному шляху? Прогресу, якого з об’єктивних причин упродовж декількох років особисто не зможе відчути пересічний громадянин?

Власне тому новій владі варто поцікавитися концепцією “Львів – місто стратегічного значення” зі спеціальним статусом, який визначає окремий закон. Або навіть закріпленого в Конституції, як Київ і Севастополь. Тим паче, що для того є об’єктивні причини і морального (відновлення завданих державою втрат), і прагматичного характеру. Варто також мати на увазі, що український шлях до Європи та європейські в Україну неодмінно пролягають через Львів. А той, замість бути візитною карткою України, є наразі “хворою людиною” Європи. Його варто за київські гроші підтягнути бодай до рівня забутого словацького села, де цілодобове водопостачання є нормою, а не вершиною мрій.