Кожне місто має початок відліку своєї історії. Так само і Львів — перша писемна згадка про місто відома під 1256 роком. Але це зовсім не означає, що люди саме з того часу почали обживати цю околицю. Чи археологія має докази, які свідчать про значно раніші часи заселення львівських узгір’їв, ніж це подають середньовічні хроністи?

Так, таких доказів у львівських археологів назбиралося уже чимало. А невідомі вони широкому загалу читачів, передусім тому, що інформація про них розкидана по різних малодоступних, і спеціялізованих виданнях із різного часу.

До- і протоісторичний період. Почати слід, мабуть, від найдавніших викопних речей. Саме вони засвідчують перебування мисливців кам’яного віку на теренах, зайнятих сьогодні будовами Львова. Першою знахідкою з цієї епохи стали кістки мамонта, викопані під час добування глини в кар’єрі в районі вул. Стрийської. Ось як про цю знахідку сповістив на початку вересня 1913 року невідомий дописувач у газеті „Діло“: „…В цегольні за Стрийською рогачкою у Львові відкопали вчера останки кістяка мамута, котрі зложено в музею ім. Дідушицьких у Львові… Се перший випадок відкопання у Львові останків мамута“. З додаткових відомостей про цю знахідку довідуємося, що кістки цієї тварини знайшли на глибині близько 5 м. Серед них були два величезні, чудово збережені бивні, чотири зуби і кілька ребер. Два схожих випадки трапились десять років пізніше. Перший — на вул. Костюшка, коли під час викопування рова під фундаментами натраплено на кістки мамонта, у т. ч. й зуби, які залягали на глибині 4 м, другий випадок стався восени того ж 1923 року на вул. Кадецькій (сьогодні вул. Гвардійська), три бивні мамонта виявлено на глибині близько 3 м. Цікаво, що у збереженій частині кістяка одного з мамонтів були відсутні зуби, вилучені, мабуть, ще за давнини. Схожі знахідки викопних істот у різний час траплялися на Погулянці, Лисиничах, Знесінні, Голоску, Вульці, Зеленій Рогачці та на Личакові. На жаль, знарядь праці біля згаданих кісток не виявлено або ж робітники, які їх знаходили, просто не зауважували кремінців, розкиданих під ногами. Очевидно, усю увагу цих принагідних першовідкривачів привертали, передусім, колосальної величини кості, які збуджували фантазію і навіювали роздуми про „допотопних гігантів“. Але сам факт, що кістки в більшості із названих випадків знайдені поодиноко, ніби розкидано, доводить, що туші хтось розчленовував, виймав зуби із щелеп, виламував бивні і т. ін. Отже, наявність у такий спосіб збережених кісток було непрямим доказом перебування мисливців кам’яної доби на теперішніх львівським узгір’ях.

Уже в післявоєнний час цілі серії крем’яних знарядь праці, які походять із ранньоголоценової епохи кам’яного віку, знайшли в 1954 році студенти-геологи Львівського держуніверситету ім. І. Франка в районі Голоска. В наступні роки цю пам’ятку неодноразово досліджував відомий український палеолітознавець О. Черниш.

Наступні епохи — неоліту та енеоліту — також представлені знахідками. Так, у районі сучасних вул. Ген. Чупринки поряд із гіпсовим кар’єром ще до поч. ХХ ст. стояла „висока язичницька могила“, неподалік якої, під час викопування ровів під фундаменти знайдено крем’яний сокиро-молот. Цілий скарб таких кам’яних бойових молотів виявлено також під час земляних робіт під час спорудження палацу Баворовських (суч. Кабінет мистецтв на вул. Бібліотечній). Схожу кам’яну сокиру знайдено в 1910 році на Левандівці за Городоцькою рогачкою, яку передано до Музею ім. Дідушицьких. І, нарешті, унікальну — мідну сокиру (один із перших металевих виробів на нашій території), — виявлено наприкінці XIX ст. на вул. Янівській (вул. Т. Шевченка), перше повідомлення про яку зробив Із. Шараневич (тепер ця сокира зберігається у Природничому музеї Відня). Вік цієї дуже рідкісної сокирки близько 5,5 тис. років. Є підстави пов’язувати появу цієї сокири на сьогоднішніх львівських узгір’ях із носіями трипільської культури, які, власне, у цих околицях межували із носіями культури лійчастого посуду (пращури балтів і германців).

Ранньоісторичний період. З усієї археологічної спадщини, на яку так багатий Львів, чи не найтаємничішими постають сторінки з періоду раннього слов’янства. Це був час, коли формування слов’янського етносу вже завершилося, і добре організовані та озброєні військові загони слов’ян із Подністров’я і Прикарпаття ходили на міста ранньосередньовічного Півдня — Візантію.

Унаслідок цих чи не щорічних бойових маршів у Фракію, Іллірію, області Іонійської заплави слов’яни просунулися аж у Грецію, на Пелопоннес, пройшлися передмістями Константинополя, знищуючи все на своєму шляху. Через ці „показові“ дії про слов’ян в Європі нарешті серйозно заговорили (Йордан, Прокопій, Менандр, Теофілакт, Маврикій). В листі папи Григорія І, який датований 600 роком, є свідчення про появу слов’ян біля підніжжя Італійських Альп.

До останнього часу львівські археологи тільки мріяли відшукати якусь достовірну ранньослов’янську пам’ятку в місті. І це сталося улітку 1992 року під час будівництва готелю „Золотий лев“ (за Оперним театром у районі пл. Різні і вул. Старої): на глибині 5,2 м археологічна експедиція Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України у складі В. Петегирича, М. Филипчука, Д. Павліва та ін. відкрила найдавніше слов’янське житло у Львові. Останнє мало розміри 3,7´3,4 м і каркасно-стовпову конструкцію стін (виявлено рештки згорілих плах та сліди ям від стовпів у кутах споруди). У північно-західному куті житла стояла піч, викладена з лупаного каменю. У долівку споруди поруч із піччю був вкопаний на третину своєї висоти великий ліпний горшик, а дві інші посудини стояли по її центру. Спосіб виготовлення горщиків з цього житла, форма посудин, профіль їх верхньої частини дали підставу першовідкривачам зарахувати цю пам’ятку до празької культури слов’ян V—VII ст. н. е.

До розглядуваного періоду в історії Львова зараховуємо ще одну знахідку — срібну візантійську монету, знайдену в 1934 році біля підніжжя Високого Замку. Такі монети — гексаграми і міліарисії — зустрічаються на території України та прилеглих районах у скарбах VII ст. (наприклад, гексаграми імператора Іраклія та його синів), однак, трапляються і пізніше.

Ранньослов’янський період в історії Львова чи не найбільше цікавив українських (і не тільки) істориків ХІХ — початку ХХ ст. Певна річ, на той час романтичного замилування нашою старовиною ще не було наукового фактажу. Однак, не можемо іґнорувати скупі на точну інформацію, але багаті на різні домисли повідомлення істориків, які писали на цю тему. Так, А. Шнайдер (один із найкращих краєзнавців західноукраїнських земель і перший редактор часопису „Археологічні повідомлення“) писав, що на Знесінні, на пагорбі, на якому стоїть сьогодні церква, у давні часи стояло кам’яне божище, яке люди називали „Бабою“. „Поряд, де сьогодні стоїть забудоване двірське Знесіння, — писав у 1876 році А. Шнайдер, був другий пагорб, на якому стояв другий кам’яний бовван. Хоча були ті боввани серед місцевого люду у великій пошані, однак під час розбудови Знесіння і частих татарських наїздів їх було знищено“.

Довкола Знесіння і Високого Замку простежуємо потужний пласт старослов’янських топонімів. Так, урочище „Світовидове Поле“ на вершині хребта над церквою Вознесіння своєю назвою зобов’язане, мабуть, давньослов’янському божеству Світовиду, описаному Саксом Граматиком. В іншому місці — під Куликовом — є гора Перуна, а біля Високого Замку, на відстані 462 стопи нижче по схилу до півночі, у північно-західній улоговині Львова, у Галівському урочищі, починаються горби Білогорщі, які тягнуться на захід від Високого Замку. Цей топонім привернув увагу З. Доленґи-Ходаковського, який у листі до генерала Кропінського (1818) згадує про Білогорщу під Львовом і доводить, що ця назва походить з давньослов’янської мітології і що, можливо, у тому місці давніше існувала святиня Бога — Білогоста або ж якесь стародавнє місто, яке дістало свою назву від того слов’янського бога.

Про найдавніший Львів на Знесінні багато писали історики XIX ст. Уперше це припущення обґрунтував один із засновників славної Руської Трійці І. Вагилевич. На його думку, місто „було закладене князем Данилом близько 1250 року на місці нинішнього Знесіння. Підтверджують це руїни дерев’яного замку навпроти Замкової гори, що над Знесінням. Його сліди є ще дотепер: глибокі продовгуваті закроєння у землі від підвалин із значним румовищем на східній стороні“. На думку І. Вагилевича, перший Львів на Знесінні був розметаний за наказом Бурундая у 1261 році, після чого будівництво вже нового Львова (в його теперішній центральній частині) було започатковано онуком короля Данила князем Львом Мстиславичем.

Із згаданих І. Вагилевичем укріплень уціліло одне — „над Знесінням навпроти Замкової гори“, біля західної огорожі Музею народної архітектури і побуту в Шевченківському гаї (Кайзервальд) і являє собою оборонне городище округлої у плані форми (33´36 м) на вершині крутосхилого пагорба. Зі звіту О. Корчинського за 1985 рік довідуємося про складну систему оборонних ровів з валами зі східної сторони. Гіпотезу І. Вагилевича визнав за слушну і розвинув Із. Шараневич, який також стояв на тому, що перший осідок Львова був там, „де сьогодні село Знесіння, назване так пізніше від Церкви Вознесіння. Між Знесінням і Цісарським Лісом є тераси, яри предивного вигляду, може, то були залишки валів і фос фортифікацій первісного Львова, знищеного наказом Бурундая 1261 року“. Відбудований після того Львів розкинувся, згідно з Із. Шараневичем, також і на території довкола колишнього храму Святого Войцеха (вгорі вул. Довбуша). Попри цей храм пролягав один із найдавніших шляхів, названий у документі за 1642 рік „Via antiqua“ („Старa дорогa“). Поряд — на горі Лева, ще в 1647 році лежав камінь з написом „Камінь Лева“. Сліди цього давньослов’янського Львова на Знесінні були зруйновані, як вважав Із. Шараневич, каменоломнями, звідки в ХІV—ХVІ ст. брали камінь для будов міста.

Княжий період. Окремі пам’ятки княжого часу, сягаючи ХІІІ — першої половини ХІV ст., виявлені на Підзамчі. Однією з найдавніших споруд, яка майже не змінила свого зовнішнього вигляду донині, є церква св. Миколи. Вона вимурoвана з тесаних блоків білого вапняку не пізніше другої половини XIII ст. Археологічними розкопками у 1977 році під церквою виявлено міцні фундаменти завтовшки 3,10 м. В окремих місцях фундамент церкви Святого Миколи „перерізав“ раніші за часом поховання, які могли походити від давнішої тут мурованої церкви. Таку ймовірність підтверджують також знахідки у фундаментному рові і між блоками каменя двох уламків плінфи і двох фраґментів керамічних плиток підлоги від тієї першої церкви-попередниці.

У садибі Святоонуфріївського храму і монастиря, що неподалік, розкопками 1975 і 1986 років під керівництвом Р. Багрія відкрито житло і господарські споруди XI—XIІІ ст., знайдено складний ніж із фігурним кістяним руків’ям, бронзовий енколпіон та інші речі домонгольського часу. Розкопками І. Могитича, М. Малевської, Р. Бучка поряд з існуючим храмом Святого Івана Предтечі встановлено, що кладка храму, виведена із брускової цегли (зокрема система перев’язки її швів) — ґотична. Розкопками Р. Багрія у 1984 році безпосередньо у храмі виявлено також 38 різночасових поховань, найдавніші з яких з яких датуються XII — першою половиною XIII ст.

Під підлогою церкви в центрі знайдено прямокутне заглиблення розміром 2,8´1,15 м. Його вважають за місце, де міг бути вміщений саркофаг княгині Констанції. Найважливішим висновком досліджень другої половини 1980-х років (І. Могитича, В. Швеця, Л. Алінаускіне) стало те, що теперішній споруді храму св. Івана Предтечі передувала раніша за часом тридільна в плані церква афоно-візантійського кшталту: з повернутою на схід апсидою, навою і бабинцем. Вона мала постати тут на рубежі XIІ—XIІІ ст.

Розкопками Р. Багрія 1975 року в саді СШ № 19 на вул. Замковій виявлено потужний шар ХІ—ХІV ст., в якому знайдено численні уламки амфор, два наконечники стріл до арбалета, фраґмент витого скляного браслета і цілий бронзовий стилюс — унікальне давньоруське знаряддя для письма на воскових табличках. Прямих аналогій цьому стилюсу в найближчих до Львова давньоукраїнських центрах княжого періоду й досі немає.

Ми сьогодні точно не можемо визначити меж, в яких існував у ХІ—ХІІ ст. згаданий „прото-Львів“. Житло того часу виявлене розкопками Р. Багрія в садибі Святоонуфріївського монастиря. Домонгольським часом також датовано нижній ярус поховань під стінами храму св. Івана Предтечі. Окрім того, кераміку XI—XIІ ст. виявлено у 1997 році під час розкопок у підземеллях колишнього храму св. ап. Петра і Павла (єзуїтський костел на вул. Театральній), а поряд — на пл. Івана Підкови під шпитальним комплексом першої половини ХІV ст. виявлено залишки цегляно-кам’яної споруди ранішого часу. Цікаво, що на цьому місці, за словами Бенедикта Левицького, за часів руських князів була церква Святої Трійці.

Отже, археологічні дані свідчать, що говорити про XIII ст. як про час заснування Львова, не можна. Це суперечить фактам, яких з кожним роком збільшується. Король Данило в 50-х роках міг лише додатково уфортифікувати місто по обидва боки Замкової гори (у т. ч. і на території пізнішого Знесіння), тобто, втрутитись у планувальну структуру посаду, „вирівнявши“ і наблизивши її до центральноєвропейських зразків. Його син і наступник — князь Лев, якого Зиморович у своїй праці „Потрійний Львів“ називає „винахідником машин для здобування фортець“, узявся, як і його батько, за оборонні укріплення міста. Саме князь Лев, дбаючи „поміж польським ковадлом і татарським молотом про власну безпеку і про захист майна простолюддя […] з великою пильністю і значним коштом“, — як пише ґданський домініканин Мартин Груневеґ, продовжив спорудження мурованої фортеці на Високому Замку. Про те, як виглядав останній, ми на сьогодні практично не знаємо. Експедиція, яка працювала на Високому Замку у 1955—1956 роках під час спорудження телецентру, виявила залишки дерев’яних споруд і нечисленний археологічний матеріял X—XІІІ ст. (енколпіони, вістря стріл до лука, арбалетні наконечники, кресала, шпори, ножі і т. ін.). Як зазначав керівник розкопок О. Ратич, значна частина пам’ятки практично повністю знищена під час спорудження у 1869 році пам’ятного кіпця (кургану) „на честь 300-ліття Люблінської унії“.

Не вдаючись в аналіз проєкту самого кіпця, який за гігантоманією може посперечатися з монументальними „шедеврами“ сьогоднішнього дня, зазначимо, що в той час навіть неспеціялістові було зрозуміло, що в землі, з якої мали насипати курган, лежать неоціненні археологічні знахідки княжої доби. Знищення їх без проведення археологічних розкопок було злочином перед суспільством. Навіть на той час такий вчинок був просто неприпустимий.

Згаданий вже на початку А. Шнайдер — один з першокласних знавців старовини, не зміг припинити беззаконня, майже щодня (як він сам пише) спостерігав за земельними роботами на Високому Замку, вихоплював з-під лопат речі, які могли бути безповоротно втрачені. В 1876 році А. Шнайдер писав, що при підготовці майдану під курган „було знайдено дуже багато старожитностей, більшість з яких розійшлася по руках робітників, які собі їх самочинно привласнювали, або ж була потовчена та розлупана і зсипана в найближчі яруги разом із землею і сміттям. Нікому навіть на думку не прийшло скласти, писав А. Шнайдер, бодай — схематичний план того звалища. Для нащадків важко буде вгадати навіть місце, на якому стояв колись такий славний в нашій історії Високий замок“.

Тогочасна преса писала, що серед маси череп’я, кісток, поржавілих металевих предметів знайдено два цікаві медальйони. Один із них дуже рідкісний — венеціянського дожа й історика Марка Дандало, що датований 1342 роком (його докладний опис вмістила потім на своїх шпальтах „Gazeta Lwowska“ за 1875 рік).

Під час насипання сумнозвісного кіпця виявлено чимало людських кісток. Серед них А. Шнайдер віднайшов два людські черепи, пробиті стрілами. У першого залізний наконечник стріли аж до половини „засів“ у скроні; у другого кістяна татарська стріла пробила ліву глазницю. Ці черепи в 1875 році передано до музею Оссолінських , де була велика колекція знахідок з рятівних робіт А. Шнайдера на Високому Замку. Останній пише про велику шафу, яку він доверху заклав речами, знайденими ним під час насипання кіпця. Там було, крім усього іншого, багато залізних предметів: наконечники списів, стріли, військові і господарські підкови, остроги, мечі, потовчене венеціянське скло й черепки.

Як резюме до наведеного зацитуємо Ф. Яворського, який у своїй книжці „Львів старий і недавній“ (1910) підсумовував, що „сцени, які діялися на Замковій горі під час насипання кіпця, кожен археолог мусить визнати за трагічні“.