Львів. Це місто, в якому мені завжди хотілося побувати. Не можна сказати, що я ніколи в ньому не була. За часів студентства відвідувала, але то було взимку та проїздом в гори, тому й запам’яталося мало. Зате цього разу, коли мала влітку їхати у відрядження до Львова, підготувалася досконало, тобто – максимум інформації про роботу Львівського обласного центру з гідрометеорології (ЦГМ), гідрометеорологічну діяльність якого ми мали проінспектувати, і максимум інформації для туриста в плані найшвидшого ознайомлення з містом. Насамперед хотілося б відмітити згуртованість колективів гідрометеорологічних станцій та й самого ЦГМ, дружнє та бережливе ставлення один до одного, доброзичливість і відкритість до нас, членів інспекційної комісії, що, до речі, притаманне усім із сімейства гідрометеорологів, в якому б регіоні вони не працювали.
Мені довелося побувати на метеорологічних станціях Кам’янка Бузька, Рава-Руська, Славськ, гідрологічній станції Стрий. До речі сказати, неподалік Рава-Руської біля Жовкви (нині Жовківський, колишній Нестеровський районний центр) знаходиться пам’ятник-обеліск у вигляді „мертвої петлі”, яку виконав уперше український льотчик-ас Петро Нестеров, та музей його пам’яті (нині пограбований). Саме тут у серпні 1914 року загинув легендарний Нестеров, знешкодивши у повітряному бою на швидкісному „Морані” австрійського незграбного „Альбатроса”.
Повертаючись до теми міста Львова в першу чергу хочеться сказати, що у 1998 році центральну частину Львова було внесено до “Списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО”. Львів є обласним центром Львівської області, населення якої становить 2,6 млн. жит., площа – 21,8 тис. кв. км. У місті постійно проживає біля 830 тис. жит., щодня доїжджає з навколишніх сіл на роботу, відвідує Львів з екскурсіями понад 200 тис. чол.
Львів – унікальне місто. Воно стоїть на стику двох культур – слов’янської та західноєвропейської, і двох релігій – православної та католицької. І все це відобразилось на його зовнішньому вигляді. Засноване воно на території Галицько-Волинського князівства, вперше згадується в 1256 році, носило назви Леополіс, Леонтополіс, Лемберг, Львув. Засновниками Львова є галицькі князі Данило та Лев.
З 1349 року Львів відійшов до складу Польщі, у її складі був столицею Руського воєводства, з 1772 року – столицею Австрійської провінції. За період від середини ХІХ ст. і до першої світової війни Львів перетворився у велике європейське місто з неповторною архітектурою.
У 1939 році згідно пакту Рібентропа-Молотова Львів і західно-українські землі були возз'єднані з Україною в складі СРСР.
У ХVІ ст. місто будували переважно італійські майстри.
Збереглась середньовічна планувальна структура:
• майже квадратна центральна площа Ринок з будівлею Ратуші;
• навколо неї 44 будинки;
• квартали Руський, Вірменський, Єврейський;
• ренесансні храми та дзвіниці, каплиці, будинки городян, оборонні вежі та мури.
У 1527 році у Львові виникла пожежа. Понищила та стихія майже все місто. Уціліла тільки ратуша, обгоріли Вірменська церква, стіни Катедри. Жителі хотіли покинути місто, але все ж лишилися. І яке щастя, що так вчинили.
З першої ж вільної хвилини я з жадністю стала „поглинати” все довколишнє, що мене зустрічало у цьому чудовому місті. Коли побачила в центрі обдерті, потріскані будинки, жахнулась, а потім уже сприймала це як частину своєрідного колориту міста, хоча жаль, що багато будинків знаходяться просто в аварійному стані.
У Львові немає однакових зовні будинків. Кожен – своєрідний, випромінює тільки йому притаманну енергію. Я зустріла (по іншому і не скажеш) будинок, який зразу ж мені нагадав київський будинок вдови, що плаче, по вулиці Лютеранській. Але львівський будинок зверху прикрашає усміхнене, по-дитячому пустотливе обличчя. Неймовірна кількість левів є прикрасою численних будинків міста Лева (було б дивно, якби це було не так).
Площу Ринок можна обходити хоч сто разів на день і кожного разу помітиш щось нове. Дуже кидається в очі будинок „Чорна кам’яниця”, шедевр Ренесансу, у якому розташований історичний музей. Кажуть, що назва виникла в ХІХ ст. від потемнілого з часом каменю-вапняку, з якого виконаний фасад.
В моїх планах було знайти у місті відомі й не дуже костели та церкви, інформація про які лежала в мене в сумці. Для цього я дісталася вершини Княжої гори у парку Високий замок (і не серпантином, а навпрямки), а там, зачарована панорамою міста, намітила на карті маршрути моїх майбутніх відвідувань. Потім таким же чином спустилась до залишків стіни замку, який стояв тут за часів Данила Галицького, а неподалік заглянула до володінь телестудії „Високий замок” з телевежею. У Львові всі кіоски з пресою мають назву „Високий замок” – такі собі дерев’яні фортеці в мініатюрі з годинниками на чотири боки, які, правда, в неробочому стані.
Якщо я щось шукала у місті і не знаходила, то зверталась за допомогою до перехожих. Впевнилась, що найкраще місто знають бомжі.
Я відшукала та обійшла більше двадцяти церков і костелів, в деяких побувала кілька разів. Знайшла навіть синагогу по вулиці Міхньовських (колишня Московська), із сторожем якої, росіянином, родом з Іркутської області, так розговорилась, що ледь не спізнилась до свого потягу. Виявляється, його племінник розписував Михайлівський Золотоверхий у Києві.
Чимало свого вільного часу приділили нам працівники Львівського центру – Тамара Михайлівна та Василь Дмитрович. Василь Дмитрович – цікава людина, має не менш цікавих друзів, кандидат технічних наук, закоханий у свій Львів, знає його історію, цікавиться новими „знахідками” стосовно історії міста. Вельми вдячна йому за розповідь для нас, зокрема, про музей-заповідник Личаківське кладовище та екскурсію по ньому (моя вдячність аж ніяк не знімає з нього вини, як з начальника, за виявлені комісією недоліки в роботі).
На Личаківському кладовищі (до другої світової війни – найкрасивішому у Європі) побували на могилах багатьох знаменитостей. Про це треба розповідати окремо. З прикрістю відмітила, що на більшості польських та єврейських пам’ятниках розбиті фарфорові фотографії, а самі пам’ятники понівечені.
А от з кав’ярнею „Кабінет”, що по вулиці Личаківській, неподалік пам’ятника В’ячеславові Чорноволу, львів’янку Тамару Михайлівну познайомила я. В кафе готують каву „Вогник”. Офіціантки Наталя чи Оксана приносять вам філіжанку, у якій синім полум’ям горить ром чи коньяк, і джезву з приготовленою по-східному запашною кавою, тонесенькою цівочкою вливають каву до філіжанки і поверхня влитої кави починає горіти. Одна із співвласниць тієї кав’ярні – моя тезка. Пані Людмила люб’язно провела мене усіма залами та закутками, коли я вперше потрапила туди. А я вже в свою чергу познайомила таким же чином усіх, хто прийшов тоді разом зі мною до кав’ярні.
Взагалі, про львівську, вірніше, галицьку каву можна розповідати багато. Але ж вона й справді варта такої реклами. Не можна сказати, що у Києві немає справжніх знавців кави і секретів її приготування, та мало хто з киян знає про таке. А от львів’яни зуміли свою любов до кави відповідно оформити та дарувати всім, включаючи й гостей міста. Фірмовий магазин і кав’ярню „Галка” (вулиця Чайковського?) я знайшла по запаху. Тільки приблизно знала про місце розташування, а далі вже, дякуючи своєму нюху, без особливих старань натрапила на місце що мене цікавило. Скуштувала там кави, а в магазині, як справжній дилетант у цьому питанні, цілком поклалася на смаки продавщиць-консультантів, які мені приготували з різноманітних сортів обсмажених ароматних кавових зерен кілька ароматних сумішей для подарунків у Києві.
У перший же день мого знайомства з містом зі мною трапилася пригода. Мене замкнули в костелі Святого Юра. Все обійшлося і, дякувати Богу, ранком наступного дня там не знайшли злодія в образі інспектора з Києва, але, мабуть, я би не пожалкувала з такого приводу, бо в костелі є що роздивлятися не поспішаючи. Це головна святиня Української греко-католицької церкви, резиденція її митрополитів. Саме тут правили Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий. Тут зупинявся Папа Римський Іван Павло ІІ, коли відвідував Львів у 2001 році.
Увечері, того ж таки першого дня я умудрилася ще й згубитися у місті, тому що адреси готелю, в якому ми розташувалися, не пам’ятала. Та все закінчилося, напрочуд, добре. Опівночі під самісінькі двері готелю „Тустань” мене доставила маршрутка № 46.
Знайомлячись з містом та намотуючи круги його вузенькими і коротенькими вуличками, назви яких ніяк не запам’ятовувались, я весь час посміхалася, милувалася величезною кількістю квітів, фотографувала (всього вийшло 370 кадрів!) і від задоволення тихенько повискувала (не обманюю, так і було).
Побувала на святі Першого причастя та зробила чималенько знімків дітей у церкві монастиря Святого Онуфрія, де похований Іван Федоров, який заснував у монастирі друкарню, та Кафедральному соборі (Катедра), поруч з яким збереглася у своїй первозданності капличка Боїмів. Її фасадна стіна вкрита суцільною кам’яною різьбою і нагадує об’ємний іконостас, видніються фігурні рельєфи на тему Страстей, у верхньому ярусі – постаті апостолів Петра і Павла, на куполі – ніби присів спочити Ісус (насправді ж то увіковічена фігура Ісуса в Гетсиманськім саду).
Була вражена непомірною величчю Домініканського Собору. Прослухала цікаву розповідь сторожа церкви Іоана Предтечі про дочку угорського короля, дружину князя Лева, Констанцію, яка завжди молилася у цій церкві. Ублагала ченців дозволити мені оглянути церкву Марії Сніжної та Святого Архангела Михаїла (бо вже були зачинені). З великим захопленням, затамувавши подих, роздивлялася Вірменську церкву та її дворик, а також двір за її муром, де відбувалися зйомки кінофільму про трьох мушкетерів, і де височіє на кам’яній колоні постать покровителя вірменів – Святого Христофора. До речі, конструкція купола церкви – унікальна. Він опирається на ребра, які викладені з глиняних глечиків.
Вислухала проповідь священика про любов до батьків у церкві Параскеви П’ятниці у районі Підзамча, в іконостасі якої знаходиться 70 ікон – унікальні пам’ятки українського мистецтва. Заслухалася співом хору у православній церкві Миколая Угодника. Придбала напам’ять фарфорових ангелочків з арфами біля вражаючого своєю загадковістю костелу Бернардинців (нині собор Андрія Первозванного). Поставила свічки у церкві апостолів Павла та Петра за здоров’я мого батька Петра. Кілька разів побувала у Преображенському соборі та сфотографувала його з усіх боків. Довго роздивлялася фрески на стінах та під куполом української автокефальної Успенської церкви. В костелі Святого Антонія з Падуї попросила його бути прихильним до мене і не полишати пам’яті, коли я частенько щось гублю. А біля церкви святої Анни сфотографувала маленьку артистку Софійку, яка щойно виступила в Оперному театрі.
Із задоволенням відмітила, що церква Ольги та Єлизавети, що неподалік залізничного вокзалу, відреставрована і нічого вже не нагадує про склад хімікатів, який колись у ній був.
Костел монастиря Кларисок, що знаходиться на Митній площі, 2, роздивилась тільки зовні. Ніякі вмовляння охоронця, щоб дозволив зайти до костелу, не допомогли. Адже там знаходиться музей Іоана Георга Пінзеля, скульптурами якого прикрашені Архикатедральний собор Святого Юра, Бернардинський та Єзуїтський костели, а музей вже був зачинений і зданий під охорону.
Подивувалася тому, що при кожному діючому монастирі чи церкві є невелика дошка об’яв, на якій прикріплений аркуш паперу із прізвищами пари наречених, що мають вінчатися найближчим часом.
Найбільше сподобався мені вівтар у костелі Марії Магдалини (нині будівлю поділяють між собою концертний зал камерної та органної музики і католицький костел). Вівтар був закритий величезними завісами, а в залі проходив концерт, але служниця концертного залу провела мене до вівтаря і дала змогу роздивитись і навіть сфотографувати його. Такого поєднання різного каменю з позолотою, такої вичурності та пишності мені ніде не доводилось бачити.
Красивий дуже пам’ятник Адаму Міцкевичу, Георгію Побідоносцю, Данилу Галицькому. А фонтан із скульптурою Матері Божої просто потопає у квітах. І люди моляться прямо тут, біля Марії, на вулиці.
Я відвідала Арсенал і пожалкувала, що поруч не було моїх хлопчаків, для яких би такий єдиний музей в Україні був би вельми цікавим.
Побувала на вулиці Варшавській і подивувалася такій близькості у розташуванні греко-католицької Андріївської церкви та католицького костелу Святого Миколая (там існує своя історія забудови тих церков).
Погладила відполірованого язика кам’яного лева біля Порохової вежі, досхочу походила вернісажем біля Преображенського Собору і накупила безліч сувенірів...
А ще були Сколівські Бескиди, водоспад Кам’янка, вершина гори, на якій сходяться своїми кордонами три області України – Львівська, Івано-Франківська та Закарпатська, кафе Італійський дворик і безліч класично запущених львівських двориків, куди мені дуже цікаво було заглядати, і які заглиблюють в особливу атмосферу, притаманну тільки Львову. І я знаю, що таке трускавки і чому Трускавець має таку назву.
А не було... Не було багато чого... А серед того, що я неодмінно хотіла би побачити на власні очі – Національний музей, історичний музей, картинна галерея в палаці Потоцьких, музей Пінзеля, підвальна частина аптеки-музею, будинок архітектора (їх, до речі, у Львові два), музей Першої броварні, Стрийський парк, інтер’єри Оперного театру, Львівського Національного університету ім. І.Франка, Львівської політехніки, і багато, багато іншого... Словом, у Львові у мене лишилося безліч справ.
У цьому місті я весь час ходила із задертою головою. Бо було на що дивитись не відриваючись. На одному з будинків я побачила навіть статую Свободи, дуже схожу на американську. Але львівська симпатичніша, домашня така, бо не височіє з піднятим факелом, а по-домашньому і водночас елегантно сидить на одному з будинків.
І взагалі, я помітила, що у цьому місті усі ходять з піднятою головою: львів’яни – бо горді за своє місто та мають високе почуття власної гідності, гості – бо весь час роздивляються архітектурні перлини. Кожен, хто хоч раз побував у Львові, знову повертається сюди. Особлива магічна сила, незабутня архітектура, національний колорит приваблюють людей.
Поспішаймо бачити!