Мого батька ще тоді не було дома. Як старшину австрійської армії в резерві, його покликали до війська 1914 року. Спочатку він був на фронті в Карпатах у сусідстві Українських Січових Стрільців: Тухля, Славсько, Гребенів, Гольвецько, а опісля — на Волині. Мати просила нас молитися, щоб батько щасливо вернувся додому.
Того дня — 1 листопада — ми всі побігли на ринок, щоб зблизька побачити синьо-жовтий прапор, який високо на ратуші майорів у проміннях раннього сонця. Велика радість огорнула нас усіх. При вході до ратушу українські вояки з австрійської армії, із синьо-жовтими пов'язками на раменах і крісами в руках, держали стійку, а побіч них стояли на землі два кулемети — готові до стрілу.
У Народньому Домі при вул. Рутковського рух, гамір. Стійкові зупиняють і перепитують кожного, хто туди заходить. Це переважно самі військові австрійської армії, з українськими відзнаками. Але, як не впустити туди студента із синьо-жовтою відзнакою та ще з двома бантиками на комірі студентського піджака? Заля Народнього Дому набита військовиками, які туди заходять, або звідти виходять із наказами, бо на Городецькій біля головного двірця і на Стрийській вже почалась стрілянина.
21 листопада 1918 року свято Архистратига Михаїла - мого батька ім'янини. Як кожного дня, я рано пішов до церкви. Мій кол. катехит із школи св. Антона о. Яримович був парохом церкви св. Петра і Павла і попросив мою матір, щоб дозволила мені служити в церкві, коли нашого дяка і дириґента Дмитра Юськіва було покликано до війська. Від тоді я сповняв в церкві службу паламаря і піддячого, з чого я був дуже гордий.
Того дня після Служби Божої я вже не міг повернутися додому. Із Личаківської рогачки наближалася в сторону міста сильна польська стежа, яка після «перемир'я», що поляки постійно зривали, щоб підкріпити свої сили, вступила в бій. Наступ поляків стримували наші залоги в касарнях при вул. св. Петра, напроти цвинтаря, — 19 полку «Інфантері-реґіменту» та у т. зв. «Уланських касарнях», за церквою св. Петра.
Перед вуличною стріляниною у церкві хоронилися прохожі, переважно жінки, хоч були між ними військовики австрійської армії т. зв. «ляндштурми», що по розвалі Австрії верталися домів. Польська стежа увійшла до церкви, усіх перевірили і почали з дзвіниці обстрілювати Уланські касарні, але здобути їх не могла. Наша залога, яка мала за завдання стримувати польський наступ до міста, щоб уможливити нашій команді залишити Львів через Жовківську рогачку, піддалася щойно над ранком. У тому часі всі другі рогачки вже були в польських руках.
***
У Львові залишилося багато наших військовиків з австрійської армії, які саме верталися з різних фронтів додому і дальше йти не могли, бо Львів був окружений нашими військами. Тоді я заприятелював з молодим старшиною австрійської армії Юльком Саламановичом, який повернувся з Італійського фронту. Його батьки жили у сусідстві із нами. Хоч трохи ділила нас різниця віку, проте ми думали однаково. Я часто заходив з ним на Руську вул., де в одному домі недалеко Волоської церкви відбувалися довірочні сходини-наради б. наших військовиків, що мусіли перебувати у Львові, бо виходу з нього не було.
***
Часто на Львів падали гарматні стрільна, вистрілювані нашою артилерією з-під Винник чи Чортківської скали. У Львові відчувався брак води, бо Добростани були в українських руках і води до міста ніхто не доставляв. Пригадую, як одного дня гарматне стрільно попало у склади амуніції на Чернівецькому двірці. Сильні вибухи стрясали містом. Біля Головного двірця загорілись будинки і склади. Тоді в місті постала велика тривога. Поляки бігали по вулицях і не знали що робити. Були чутки, що наше військо знову увійшло до Львова.
***
Польська військова влада часто робила облави на чоловіків по вулицях міста. Їх збирали у колони та відпроваджували до касарень. У таку халепу я теж попався одного дня. Мене разом з іншими відвели що касарень на Замарстинові, дали трохи їсти і примістили на нічліг на соломі на долівці. Ми не знали, що з нами буде. На другий день увечорі нас зібрали, кожному дали рискаль або джаґан-кайло і повели нас у невідоме під сильною сторожею. Нас вивели за місто в сторону Снопкова.
Коли ми перейшли польські стежі, ми побачили окопи, в яких було повно польського війська, що стріляло в сторону українських окопів. Ми опинилися між двома стрілецькими ровами. Вимірявши напрям, нам казали копати стрілецькі рови. Кожний з нас одержав відповідно визначений відтинок і серед ночі та свисту куль ми почали рити землю. Кулі із сичінням гадюк пролітали попри наші голови. Ми так близько були своїх! Між собою ми перешіптувалися, чи не перебігти нам до своїх... Але це було безнадійне бажання, бо ми під охороною польської стежі, а біля нас повно польського війська. Коли ще до того за нами з горба почали гуркотіти скоростріли понад наші голови, ми зовсім покинули свої пляни.
Так у болоті ми почали ще швидше копати рови, щоб себе охоронити перед вогнем за насипом. Коли на небі появлялася світляна ракета, кожний припадав лицем до землі - у болото. Після закінчення копання прийшов наказ відійти у запілля.
Уже добре сіріло, коли ми вернулися «домів». На вулицях міста зустрічали вже прохожих, які спішили до праці чи крамниць. Втомлені, виснажені, заболочені, ми повернулися до «своїх» касарень. При криниці дещо привели себе до порядку та й поклалися на долівку відпочивати-спати.
Богу дякувати, що вернулися живі, а то між нами були поранені та побиті.
Моя мати не знала, де я подівся. Через знайомих, яких я зустрічав на вулицях, я переказав додому, де мене треба шукати. Після довгих турбот та ходжень моїй матері врешті вдалося мене звільнити, як дітвака-гімназиста. Мої побратими дальше ходили по ночах копати окопи.
***
Я знову зустрів Юлька Саламановича. Він мав щастя, що не попав туди, де я. Він мені сказав, що є вже більше сотні молодих військовиків, які одного вечора плянують перейти в сторону Винник до наших, як польська саперська компанія з рискалями і польськими піснями. Без надуми я теж пристав до гурту. Ми чекали тільки, коли прийде повідомлення і гасло з нашої сторони, з-під Лисеня, щоб наші стежі не стріляли по нас при переході на «копання окопів».
Чекали на вістку і умовлений знак і не дочекалися...
Польська влада впала на слід, який трагічно закінчився: Юлька Саламановича і ще двох Філяса і Фалиса розстріляли поляки на цитаделі.
Так ці три завзяті воїни-герої наложили своїми головами, коли народжувалася у Львові Україна. Юлько Саламанович, мій сусід і приятель, який як герой був віздначений на Італійському фронті в австрійській армії, повернувся щасливо з війни до рідного Львова і тут свою буйну голову зложив за волю України.
***
Згадуючи тодішні події, в яких я як дітвак-школяр плянував без відома моїх батьків іти з Юльком Саламановичом «копати окопи», хочеться мені бодай тепер «признатися», що їхній син, як його кликали в школі «Щепцьо з Личакова», вже тоді хотів залишити рідну хату і разом з другими піти воювати за Львів — за Україну.
На жаль, мої батьки вже давно не живуть."
Останні коментарі