Хід історії зазвичай ламає всі стратегії і виставляє їхніх авторів на посміховисько. До цього часу жодна стратегія розвитку нашого міста не була доведена до ладу. Взяти хоча б останню радянську стратегію перетворення Львова на промисловий центр із переважанням військової промисловості, підземним трамваєм і доведенням населення міста 2000 року до мільйона мешканців, а 2010 року – до мільйона двохсот тисяч.
Тепер лише можемо посміятися з цих наполеонівських планів, що перетворилися на мильну бульбашку. Будемо лише сподіватися, що років за двадцять ніхто не буде сміятися з наших сьогоднішніх планів перетворення Львова на європейську рекреаційно-туристичну Мекку, наразі ж розглянемо стратегії, чи радше елементи стратегій, як недеталізованих планів розвитку нашого міста в історичній ретроспективі.  
[2]

Коли ми говоримо про стратегічні задуми, усілякі Генеральні плани розвитку міста та інші довготермінові перспективи, на думку спадають геніальні слова Спасителя: «Не турбуйтеся про завтра, бо завтра саме про себе потурбується». Взагалі-то, принцип стратегічного планування, як такий, характерний для тоталітарного устрою і командно-адміністративної системи.
Цікаво, що Львів власне від самих своїх початків, від самого свого народження постав усупереч усім тодішнім стратегіям зведення міст. Усі великі міста середньовіччя, майже без винятку, поставали над судноплавними ріками або морськими узбережжями. Так було і в Україні: Київ, Чернігів, Теребовля, Галич, Володимир, Перемишль було засновано на оборонних горбах над великими ріками, а Звенигород і Белз, що постали серед боліт і були свого часу добрими оборонними містами, навіть столицями князів, скоро цілком занепали. Львів творить у цьому стосунку унікальний виняток. Заснований не над великою судноплавною рікою, а в болотяних хащах Полтви на самому європейському вододілі, він донині зберіг своє значення великого регіонального центру.   
Чи була якась стратегія розвитку Львова за часів Данила і Лева, можна лише здогадуватися. Бартоломей Зіморович пише про те, що перший руський, закладений Данилом Львів, був «як усі творіння давнини - безформний, незугарний, грубий, більше до військових укріплень, ніж до міста схожий». Якщо вірити Зіморовичу, то Данило навіть розкаювався у тому, що заснував тут замок: «Врешті князь перебув лише зиму в цьому замку і через невигідне помешкання, що постійно обдувалося жорстоким північним вітром, також і через невигідність підйому, яким ледве піднімалася задихана худоба, зненавидів це місце». Про яку стратегію розвитку знавіснілого міста можна було мріяти, коли у тяжкі часи татарського ярма за наказом хана Бурундая Данило змушений був то ліквідовувати фортифікації Львова, то знову їх зводити.     
А вже завойовника міста у XIV столітті Казимира III можна назвати справжнім стратегом. Він одразу вирішив перенести центр міста на нову територію, маючи далекосяжні стратегічні задуми. По-перше, він побачив, що український Львів, який тіснився у передгір’ях Високого Замку, не мав можливостей для подальшого урбаністичного розвитку, але найголовнішою для Казимира була стратегія політична: засновуючи цілком нове місто на болотяній рівнині Полтви, він одним махом залишив за його мурами, тепер уже на передмісті, українців – автохтонів цієї землі, виділивши у новому місті для них лише невеличке гетто на вулиці Руській. Казимир, довіривши будівництво нового міста навіть не своїм – полякам, а винятково німецьким будівничим і ремісникам, мріяв перетворити його на зразкове європейське місто. Стратегічні наміри Казимира чітко накреслені у його королівському декреті 1356 року з надання Львову Магдебурзького права: «прагнемо, аби це місто процвітало й збільшувало свої ужитки, прибутки, вигоди і добробут». Правитель Львова у 1372-1378 роках, намісник угорського короля Владислав Опольський своїм указом окреслив теж доволі далекосяжні плани освоєння для Львова нових територій: «даруємо і повністю відступаємо у всіляке використання громадянам сто франконських ланів з усіма ужитками, луками, пасовищами, болотами, лісами… аби громадяни й жителі могли швидше, зручніше й легше впорядкувати їх і довести до родючого стану, даємо повну свободу нашої милості осаджувати всіх і кожного, кметів і колонів, звільняючи їх на термін двадцять років від усіх наших податків, оплат, поборів і стягнень». Але найбільш далекосяжну стратегію для міста задекларував 1505 року на сеймі в Радомі король Олександр Ягелончик, звільнивши Львів від сплати усіх мит в усій Польській державі на вічні часи (!) (ad perpetua tempora).
Наступна хвиля стратегічних рішень для Львова панувала фактично протягом усього XVII століття. Тоді в Європі поширилася мода на нові, так звані «ідеальні» міста з добре продуманою соціальною і функціональною інфраструктурою. Львів, як багате торгівельне місто, мав би бути головним претендентом на «ідеальне» місто. Також сюди вкладалася ідея створення навколо Львова дочірнього міста або «міста-супутника». Причиною цього було те, що місто в мурах, займаючи лише приблизно одну шосту частину від загальної площі міста, вичерпало свої можливості зростання. Місто тіснилося неймовірно, перенаселення у середмісті створювало великі проблеми, пов’язані з елементарними житловими умовами, водопостачанням, дотриманням санітарно-гігієнічних умов. Водночас населення на передмістях зростало, тут поставали нові будівлі, монастирі.
Мегаломанічні плани короля Сигізмунда III були такими, що їм могли би позаздрити «кремлівські мрійники» епохи сталінізму. Нові мури міста мали сягати від Високого Замку через гору Лева, Зміїну гору до Вовчої гори (теперішній район початку Зеленої), далі до церкви Юра, потім до гори Страчень (над теперішнім Краківським базаром) і завертати назад до монастиря бенедиктинок. Для таких укріплень треба було тримати військову залогу принаймні дванадцять  тисяч, у Львові ж було всього дві тисячі. Звідки було взяти величезні кошти і людські ресурси для будівництва такої фортифікаційної потуги, теж було невідомо. Усе ж, не приймаючи до уваги здорового глузду, Сигізмунд III запросив до Львова інженера-фортифікатора Авреліо Пассаротті і від 1607 року почалося здійснення прожекту. Незважаючи на явний провал цієї економічної авантюри, після багатьох декретів, рескриптів та комісій і після 25 років задум все ще не був похований. 
Новому королеві Владиславу IV, який зійшов на трон Речі Посполитої 1632 року, висловлювали думку, що проект може тривати й 50 років. Під час перебування Владислава у Львові 1634 року львівська влада на догоду монархові намагалася активізувати мляве будівництво нових укріплень, яке стикнулося з непередбаченими труднощами. Багато селян і міщан, котрих намагалися залучити до зведення мурів, опиралися наказам властей, і тоді бургомістрові нічого не залишалося, як наказати одних неслухняних «шмагати поворозами на сходах Ратуші», іншим завдавати тортур, віддаючи «на колоду», ще інших «на орчик», доки не відроблять повинностей. По від’їзді короля до Варшави будівництво нового міста мляво тривало ще три роки, аж поки усім львів’янам та й самому королеві-«інженеру» стало зрозумілим, що задум приречений на невдачу і його спустили на гальмах, а 1637 року, тобто рівно через тридцять років прожект остаточно було поховано.
Але наприкінці XVII століття після численних облог у Львові знову набула популярності ідея розбудови міста. План запрошеного для цієї мети фортифікатора Яна Беренса цього разу був значно скромнішим: місто в нових мурах лише приблизно вдвічі мало перевищувало старе, але й цей план здійснити не вдалося. Залишки «Лінії Беренса» бачимо за будівлею ОДА в бік вулиці Короленка, на подвір’ї Личаківської, 7 і на початку вулиці Римлянина там, де збудували елітний багатоквартирний будинок.   
Натомість австріяки здебільшого доводили свої стратегії розвитку Львова до кінця, адже він повинен був стати адміністративним центром великої провінції Австрійської імперії. Проекти реконструкції міста були складені архітектором Жаном дю Дефієм і покладені в основу стратегічного документу - «Плану благоустрою» (1774-1784), що виконувався в декілька етапів:
1) Знесення фортифікацій. Мури і вежі знесли доволі швидко, позаяк міська влада продавала їх мешканцям на будівельний матеріал за низькими цінами, таким чином заохочуючи до новобудов.
2) Утворення на валах «променад»: Гетьманських (Нижніх) і Губернаторських валів.
3) Розбудова передмість, перенесення цвинтарів з центру на передмістя (утворення Жовківського, Городоцького, Стрийського і Личаківського цвинтарів), утворення парків, поліпшення благоустрою, будівництво доріг, тротуарів, мостів, системи водовідведення.
4) Cекуляризаційна реформа: знищення і перепрофілювання церков – українських і вірменських, костелів і монастирів.
Історично планувальна структура міста формувалася на основі променевої схеми шляхів, що зумовлювалось розташуванням міста в котловині. Усе ж у цілому забудова Львова протягом першої половини XIX століття здебільшого здійснювалася без загального містобудівного плану, шляхом механічного нарощення кварталів.      
Протягом 1835–1900 років Львів виявився унікальним європейським містом, яке кардинально  змінило своє ландшафтне обличчя: було зрізано Княжу або Лису гору (Mons Calvus), насипано до висоти 413 метрів над рівнем моря штучну гору (Kopiec Unji Lubelskiej), пущено під землю ріку Полтву; таким чином місто отримало одну з найдосконаліших каналізаційних систем у Європі.
Наступною стратегією розвитку міста стало втілення популярної на межі XIX-XX століть ідеї створення на передмістях міст-садів, якими мали стати райони вілл і садиби південних та південно-західних околиць міста (Кастелівка), а також так звані колонії робітничого житла (пізніше Богданівка, Кривчицька робітнича і Професорська колонії). Ще напередодні Першої світової війни за прикладом інших європейських міст розроблявся генеральний план розвитку Дрекслера «Великий Львів», в якому територія міста розросталася коштом землі передміських громад. Нарешті 10 квітня 1930 року до складу Львова увійшли Знесіння, Замарстинів, Клепарів, Мале Голоско, Сигнівка, Кульпарків, частина Білогорщі, Козельників і Кривчиць. Як наслідок територія міста зросла удвічі.
Наступна, радянська стратегія розвитку Львова мала його фактично знищити. Присланий до Львова 1939 року придворний архітектор Сталіна Олександр Касьянов мав намір повністю зруйнувати польський «поміщицько-буржуазний» Львів і збудувати на його місці новий соціалістичний з широкими проспектами і площами, стометровим пам’ятником Леніна на пагорбі Люблінської унії і аналогічним пам’ятником Сталіна в районі площі Теодора. На щастя (як би це цинічно не звучало) цьому завадила Друга світова війна. Німці, до речі, теж хотіли надати історично «німецькому» місту Львову імперських рис на зразок сталінського «ампіру» і збільшити його територію удвічі, проте теж не встигли. По війні архітекторам-сталіністам Натальченку і Швецько-Вінецькому було вже не до футуристичних планів, бо треба було відбудовувати вщент зруйновану економіку, а далі пішла хрущовська боротьба «з надлишками в архітектурі» і нищівним тоталітарним стратегіям здійснитися не судилося.    
Радянські стратегії індустріального розвитку міста 60-80-х років лишили після себе зони урбаністичної клоаки у стилі індастріал, на зразок заводу автонавантажувачів чи кінескопів. 
На велике щастя, новітні стратегії розвитку Львова часів незалежності здебільшого через брак коштів здійснити теж не вдалося (до речі, теж через брак коштів не вдалося в радянські часи демонтувати костел Ельжбети на Привокзальній). Таким чином, вужі й гадюки прадавнього лісу між дріжджовим заводом («Ензим») в кінці Личаківської і Пасічної (там вони є, сам бачив) можуть бути поки що спокійні, бо запланована кілька років тому побудова «гайвею» через цю екологічно незайману територію найближчим часом не здійсниться, та й через брак коштів навряд чи до Євро-2012 буде зведено заплановану пряму дорогу від летовища до стадіону і продовження вулиці Луганської до Городоцької.        
Реалії історії руйнують стратегічні задуми людей, котрі, добре орієнтуючись у сьогоднішньому дні, не можуть передбачити навіть одного кроку уперед в майбутнє. І це дуже добре.