Джерело: ua5.com.ua [1]

Узгір'я Високого Замку на південний схід опадає до вулиці Театинської. В давніших часах під замковою горою був з цього боку глибокий яр; тут добували каміння, а як видобуток вже став не виплачуватися, полишено видовбані яри. Ніхто в цій околиці не жив, і пустирі страшили своєю самотністю. З часом це місце обернено на смітник, а що викидали туди й падлину, літом чути було сміття здалека. В половині XIX ст. осаджено на цих пустирях циганів. Цей мандрівний народ тримався тут кільканадцять літ, позакладав собі доми й кузні, де виробляли підкови та цвяхи для міських бляхарів. Але що вони не цуралися й злодійського фаху, то місто мусило їх звідси усунути. Яр з часом засипано сміттям і румовищем, місце сплановано й поведено туди вигідну дорогу, обсаджену деревами, що обходить замкову гору півколом. Пам'яткою минулого довгі літа була порожня кузня та криниця зі слабкою цямбриною, дуже глибока, звідки добували воду відром. Криниця ця мала сумну славу через те, що в ній утопилося кількох самовбийників; згодом її засипано.

Театинська вулиця (давніше Архієпископська) має ім'я від монастиря тєатинів, заснованого 1733 р., перебудованого з початком XIX ст. на артилерійські касарні, які й досі звуться «червоним кляштором» від червоної черепиці. В монастирі була колегія, де в XVIII ст. вчилося по кілька питомців греко-католиків, коштом єпископів. На Театинській вулиці ч. 19 перед великою війною був виховний Інститут Святого Миколая (під проводом директора Костя Паньківського), з якого вийшов ряд визначних тепер громадян.

Назва вулиці Куркової походить від «курка», тобто когута, який є відзнакою стрілецького товариства. Стрілецькі вправи спершу відбувалися біля Краківської брами. В 1789 р. засновано стрільницю в саду Чечевичів, на місці, де вона є й тепер. В початках XIX ст. члени братства мали окрему уніформу: зелений сурдут із червоними вилогами й жовтими ґудзиками, червону камізельку й такі самі штани, що входили у білі камаші, голова була зачесана у гарцопф без льоків, капелюх трикутний з чорною кокардою, облямований золотим шнурком із китицею біло-зелених пер, до того ще золоті еполети. Пізніше мундири змінено на ясно-зелені з чорними споднями, капелюх «стосований» із чорним пером, при боці палаш, на рамені карабінок. Стрілецьке братство виступало під час всяких парад і церковних свят. При братстві був теж «Корпус міської артилерії», зложений у більшій частині з шинкарів і пивоварів, які своїм зверхнім виглядом підходили до тих репрезентаційних завдань. Артилеристи носили корсиканські капелюхи, мундири й білі сподні з червоними лампасами. В 1832 р. при вправах під час Зелених свят через необережність набито гармату кулею й убито одного міщанина, — тоді артилерійський корпус розв'язано. В новіших часах стрілецьке товариство стало організацією багатого міщанства, популярно званого «колтунерією»; щорічно на свято Божого Тіла відбувається інтронізація «куркового короля» на зразок з давніх часів. В саді стрільниці відбувалися давніше деколи й українські концерти й фестини.

Треба згадати, що в салі Стрільниці 10 березня 1869 р. відбувся перший у Львові Шевченківський концерт — «Народний Дім» був у руках москвофілів, тому молоді «українофіли» мусили шукати пристановища деінде. Вранці відправлено богослужіння за упокій поета у православній церкві. В концерті взяли участь всі визначніші артистичні й літературні сили. Музичною частиною займався Анатоль Вахнянин який вивів чотири хори — ерхгота-Товачовського, Михайла Вербицького й дві пісні Лисенка; сам відспівав сольну пісню «Колись було налітали орди Україну». Корнило Устиянович декламував вірш свого батька, Криннцький — «Невольника», Амврозій Дольницький — «Драгоманку» Морозенка (віршів Федьковича поліція не дозволила виголошувати), наприкінці промовляв Володимир Барвінський. Відчитано 10 телеграм з Галичини, Буковини й Відня. Саля була повна, жіноцтва начислено 139; але концерт дав дефіцит 20 золотих. По концерті відбувся товариський вечір із декламаціями, співом Вахнянина й промовами на честь «всіх живих, мертвих і ненароджених». Учасники на пам'ятку поділилися лавровим вінком, яким був прибраний портрет Шевченка.

По тій самій стороні Куркової вулиці, ближче міста, в однім з дворів, де з початком XIX ст. відбувалися міщанські балі. При Курковій вулиці був монастир капуцинів, заснований 1708 р., по знесенню цього ордену в 1785 р. перейшов до францісканів; в 1833 р. знищений пожежею, був відбудований наново. Недалеко від монастиря знаходився величавий будинок, де розміщується бібліотека «Н ародного Дом у», заснована 1849 р., одна з найбільших в краю, цінна старими друками й рукописами. Будинок призначений на бурсу «Народного Дому». Сусідня Францісканськ а площа 1748 р. була ареною комічної «монахомахії», боротьби між кармелітами й капуцинами. Кармеліти з огірченням бачили, що недавно заснований костел капуцинів забирає їм вірних, — рішилися, отже, знищити своїх конкурентів. Одного дня вони вислали свою службу й, перекопавши публічну дорогу, що вела до капуцинів, спинили комунікацію. Потім почали руйнувати нові будови в капуцинськім монастирі й врешті захопили площу між обома монастирями та почали ставити довкола неї паркани, щоб ніхто не міг дістатися до капуцинів. Магістрат виступив проти цього безправ'я, вислав на площу цех теслів і міських слуг із сокирами, паркани підрізано і повалено. Але войовничі кармеліти озброїлися також сокирами й іншим знаряддям, кинулися на магістратських робітників, побили їх і поранили. Постала така метушня, що аж ударено на тривогу в дзвони... Постав із того довголітній процес, аж поки суд не приборкав кармелітів.

На Францісканській площі в давніших часах відбувалися народні гагілки на другий день Великодня. Дівчата ставали колом, одна посередині починала пісню, яку її товаришки вели дальше; провідниця тримала в руках скручену хустку і старалася закинути її на шию одному з парубків, що приглядалися забаві: зловлений мусив відкупитися окупом із медяників, горіхів тощо. Далі йшли інші пісні, також про Зельмана. Площа називається тепер площею Національної Гвардії, на честь польської гвардії, що тут відбувала пописи в 1848 р.

Вулиці Куркова й Театинська ведуть до горбів, які разом носять ім'я Кайзервальду. Між вул. Театинською й вул. Святого Войтіха є гора Ль а. Назва її вказує на ім'я князя Льва, від котрого Львів дістав своє ім'я. Але чому якраз ця гора названа його іменем, незвісно. Може, були тут якісь укріплення з часів князя, може, якийсь пам'ятник, може, відбулася якась подія, пов'язана з князем? Під цим іменем гора відома від XVI ст. В новіших часах її розкопали наполовину й добували з неї камінь і пісок; звідси її друга назва — Піскова гора. Під час необережних робіт траплялися тут різні випадки: пісок обвалився і засипав одного чоловіка разом із кіньми, — добуто його неживим. Горою Льва опікувався пильно наш історик Ісидор Шараневич, подбав про те, щоб гори не нищено й обсаджено її деревами; але по війні вона нищиться далі. Ця гора має свою легенду. В однім із львівських польських часописів появилося оповідання такого змісту: 11 березня 1925 р. перед полуднем переходив оповідач біля гори Льва. Шалів тут вітер, що кидав туманами піску й снігу, гнув додолу дерева й запирав віддих у грудях. В одній хвилі з гори Льва відірвалася брила піску й на тому місці появилася постать лицаря при повній зброї; панцир був зложений з лусок, що робили враження грубої шкіри. З'ява стояла нерухома, але повіяв вітер — і постать зникла, залишився тільки сірий круг піску. Так постала легенда про лицаря — опікуна гори...

Під горою Льва знаходиться костел Святого Войтіха. Тут у XVII ст. був холерний цвинтар для дітей; в 1607 р. засновано тут костел, в 1702 р. місіонери поставили теперішню будову й при ній дім, де був інтернат для клериків. Йосиф II зніс костел, і він був перемінений на військовий склад; від 1906 р. кілька разів у році є там богослужіння. Сусідні горби мали колись свої назви: Змієва гора, Камінна, гора Стефана, — тепер вони затратилися. На всіх горбах простягалися колись сади й виноградники міщан. Дальші узгір'я звалися у XVIII ст. Льоншанівкою, від міщан Льоншанів. У 1780 р. оглядав це місце цісар Йосиф II і похвалив його гарне положення. На пам'ятку цього власник поставив статую Мінерви з написом латинською мовою; пам'ятник знищено близько 1900 р. З того часу горби почали називати «цісарським лісом» — Кайзервальд. До 1915 р. був тут ще останок гарного лісу, — вирубано його в часі війни й заорано, тягнуться тепер туди тільки поля й городи.

Кайзервальд простягається в напрямі до Знесіння та Кривчиць і опадає вниз стрімкими ярами, по яких весною біжать потічки.

Яри місцями поросли корчами, місцями штучно заліснені; над ними в'ється дорога з кам'яними містками. Весною, як земля вкриється білим квітом, Кайзервальд має багато краси й принади.

З Кайзервальдом пов'язані для нас деякі історичні спомини: тут організувалося українське військо, тут відбували свої перші вправи Січові стрільці у стрілянню й розвідчій службі. У квітні 1914 р. були тут перші стрілецькі маневри за участю до 600 стрільців зі Львова і підльвівських сіл, у двох групах, під проводом Сеника й Чайківського. Штаб стояв при дорозі до Кривчиць, де є великий бук, а під ним — фігура.