POSTфактум

Ольга ШВАГУЛЯК-ШОСТАК

Розвиток львівської пошти почався з рейдерських атак і корупційних схем

Пошта Бандінеллі оселилася у самому серці міста — на площі Ринок

Ключі від галицької пошти

Моду на листонош до Галичини привезли італійці. У Болоньї, Неаполі та інших апеніннських містах ще з XII століття використовували гінців (курсорів), які зі швейцарською пунктуальністю надійно і швидко доставляли кореспонденцію за потрібною замовнику адресою. Згодом ці послуги почали імпортувати. Так, італійський купець Доменіко Монтеллупі спочатку «обкатав» поштовий сервіс у Кракові — тодішній столиці Речі Посполитої, до складу якої входила Східна Галичина. А 1625 року він поширив цю невисоку порівняно з теперішнім мобільним зв’язком технологію на Львів. Італійське поштове зерно на Галичині впало у підготовлений грунт: тут було багато трудових мігрантів-торгівців, будівельників, архітекторів з Європи, які традиційно і з великим економічним ефектом перебували на заробітках і не могли обходитися без звичного засобу регулярного зв’язку з домівкою та бізнес-партнерами.

Але дорогу поштовому першопрохідцеві через кілька років стрімко перейшов більш заповзятливий і схильний до авантюризму земляк Роберто Бандінеллі (онук відомого скульптора Бартоломео Бандінеллі, автора фігури Геракла на площі Сеньйорії у Флоренції), який і закарбувався в пам’яті нащадків як перший галицький поштмейстер.

Щоб виштовхнути з ринку Монтеллупі і легально займатися цим бізнесом, Бандінеллі мусив пройти через низку бюрократичних дозвільних процедур. Насамперед він «прописався» — придбав у Львові нерухомість і отримав статус громадянина міста. Наступним кроком стало прийняття флорентійця Бандінеллі до польського почету та підтвердження привілею на поштмейстерство декретом короля Сигізмунда III у березні 1629 року. Документ уповноважував Роберто Бандінеллі провадити поштову справу між Львовом й Італією та іншими країнами.

Для зміцнення власного монопольного становища Роберто Бандінеллі домовляється з воєводою Станіславом Любомирським про протекційний лист. Ця своєрідна охоронна грамота увімкнула зелене світло для підприємливого італійця, закликаючи не завдавати збитків і не створювали перешкод поштмейстеру, а, навпаки, допомагати йому за першої ж потреби. Паралельно коронний гетьман Станіслав Конєцпольський також бере Бандінеллі під свій «дах», закріпивши власний високий патронат спеціальним універсалом.

Насамкінець Роберто Бандінеллі врегулював свої відносини з львівським магістратом. 12 травня 1629 року він заносить статут пошти Ordinatio Posthal, який регулює її роботу, до міських публічних книг, і саме ця дата починає відлік історії західноукраїнської пошти.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. львівська пошта розміщувалась у палаці Бельських

Суботні курсори

Відтоді галичанам заборонили самодіяльно відряджати власних гінців з листами або пересилати кореспонденцію в будь-який інший спосіб, окрім офіційного — поштового. За дотриманням цього привілею ретельно стежили урядові установи на теренах Польщі, оскільки вони мали пільгу — безплатні епістолярні послуги від Бандінеллі. Заручившись владним покровительством, Бандінеллі використовує надійний конкурентний прийом — ціновий демпінг щодо земляка, і це забезпечує спритному італійцю на наступні 20 років — до кінця життя — панівне становище на поштовому ринку Галичини.

Отримавши монопольне право на зв’язок, флорентієць Бандінеллі купує в аптекаря Яроша Вендельського за 11 тис. флоринів розкішну кам’яницю, яка за архітектурою та декором нагадує палаци Пандольфіні у Флоренції та Фарнезе у Римі, і відкриває там пошту. Було зроблено чіткий маркетинговий розрахунок: пошта Бандінеллі розташовувалася на найбільш людній центральній львівській площі Ринок.

Режим роботи закладу зв’язку не був надто напруженим: кореспонденцію зі Львова до інших міст відправляли з гінцями лише один раз на тиждень, у суботу, в двох напрямках: на Замостя, Люблін, Варшаву, Торунь, Гданськ та на Ярослав, Ряшів, Тарнів, Краків. Якщо ж обставини не дозволяли чекати сім днів до наступного поштового відрядження, міщанин міг ініціювати замовлення кур’єра і відповідно оплатити його послуги. Поштовий статут дозволяв клієнтові самостійно обирати листоношу, але зобов’язував замовника випровадити гінця з депешею аж за межі міста. Така процедура мала під собою економічне підгрунтя: вона запобігала зловживанням кур’єра, який міг спокуситися і взяти з оказією додатковий лист, розраховуючи на тіньову винагороду за цю необліковану послугу. Втім, займатися контрабандними посланнями було досить ризиковано, бо за них кур’єрові загрожував великий штраф у 30 гривень (одна тодішня гривня дорівнювала 48 грошам. 120 грошів дорівнювало 4 срібним злотим і 1 золотому; у той час за 40 грошів можна було купити гарнець доброго вина, за 9 гривень — шапку, підшиту хутром).

Поштівка — двигун торгівлі. Цю істину швидко засвоїли львівські торгівці

Від суми до тюрми

Корпоративна дисципліна на підприємстві зв’язку була драконівською. Докладно її було розписано у поштовій Ординації і, немов печаткою, скріплено присягою працівників (тодішній штат львівської пошти складався з 17 курсорів та одного топ-менеджера). Будь-яке порушення клятви коштувало поштареві великих штрафів, відлучення від роботи і навіть тюремних нар. Наприклад, якщо курсор забарився і перебрав часовий ліміт до Варшави і в зворотному напрямку, який становив два тижні, до нього застосовували штрафні санкції у розмірі 5 гривень і кидали до буцегарні. За неофіційний підробіток — перенесення необлікованих листів — кур’єра очікували ще жорсткіші стягнення — 8-гривневий штраф, ув’язнення, дискваліфікація та сувора заборона займатися цим видом діяльності.

Лише в одному випадку кур’єрові могли пробачити порушення поштової клятви. «Якщо трапиться, що якийсь лист загубився, чи затримався, чи був відкритий кимось, до кого він не призначався, тоді має курсор досконально виправдатися перед тим, кому був лист і хто укривджений курсором. А якщо шкода станеться через його злий умисел або недбалість, тоді має бути суворо покараний», — зазначено в Ordinatio Posthal.

За суворим дотриманням статутних вимог прискіпливо пильнував старший топ-курсор. За відповідально виконану роботу генерального менеджера винагороджували — преміювали. А щоб унеможливити зловживання та порушення фінансової дисципліни з його боку, штрафи, зокрема, паперово обліковувалися. Винуватцю виписували квитанцію, а весь штрафний бюджет спрямовувався на розвиток пошти.

Найчастіше на листівках рекламувалися кафе та фотоательє

Комерція замість примусу

У провінційних містечках, де не було таких енергійних і пробивних менеджерів, поштовим бізнесом займалися аматори. Кур’єрство було такою самою повинністю, як десятина чи інший податок, і до нього землевласники примушували звичайних селян або міщан. Однак люди від плуга на ту роботу, яку професійний гонець виконував за один-два тижні, витрачали місяць, а то й півтора. Вимордувані поштовими вояжами, дилетанти щонайменше тиждень приходили до тями, повернувшись додому, і не здатні були перемкнутися на свою основну фізичну роботу. Простолюдин Іван Левинський з Війтівської гори, передмістя Дрогобича, 1720 року скаржився дрогобицькому старості Вацлаву Жевуському, що, виконуючи під примусом доручення листоноші, він дорогою до Перемишля згубив коня і зазнав великих втрат. Тому згодом обов’язок переносити пошту, який малоефективно виконували випадкові люди, було покладено на інший соціальний клас — двірських слуг. Така практика, зокрема у Дрогобичі, тривала доти, доки 1756 року не було підписано тристоронню домовленість між дрогобицьким старостою Вацлавом Жевуським, громадою Війтівської гори та магістратом Дрогобича про впорядкування поштової справи. Сторони визначили штатний розпис пошти і річний бюджет на її утримання. Найбільшу суму на формування поштової каси надавало староство — 100 злотих, по 50 злотих скидалися магістрат і громада. Додатково міська влада мала утримувати поштмейстера та листоношу. До її обов’язків також входило забезпечення пошти кінним транспортом, шкіряною торбою із замком для безпечного перевезення кореспонденції та металевою трубкою, за допомогою якої листоноша подавав сигнал про прибуття пошти.

Враховуючи грошовий внесок громади у діяльність пошти, міщани навзамін отримували пільгу: вони мали право безплатно надсилати і отримувати кореспонденцію. Натомість мешканці сіл та євреї за лист у піваркуша, адресований до Львова (орієнтовно 100 км), мусили платити 6 грошів.

Але внутрішні правила діяльності аутентичної пошти, на відміну від «імпортованої», були значно ліберальнішими. Поштар, який щопонеділка вирушав до Львова, не гребував нагодою — додатковим підробітком: він зазвичай повертався зі столиці Галичини грунтовно завантажений товаром, який замовляли йому тутешні міщани.

Листівки з видами Львова нерідко друкувалися у престижних празьких друкарнях

Палаци — поштам

Поштова реформа, яку 1764 року своїм універсалом провів інший польський король Станіслав Август, систематизувала роботу цієї галузі. Поштові тракти почали обростати спеціалізованими станціями зі стайнями для коней та кімнатами для кур’єрів. Біля станцій тулилися корчми, які мали гарантований виторг від подорожніх, як нині мають супутні магазини при АЗС. За наказом короля розхристані тарифи, у яких домінував суб’єктивний чинник, підвели до єдиного знаменника: пільгові категорії клієнтів ліквідували. Реформу було закріплено інструкцією про обов’язкове застосування урядових печаток і штемпелів. Головними критеріями, які визначали роботу пошти, стали точність, безпека, гарантія доставки кореспонденції. Вперше з’явився ще один важливий іміджевий штрих, який мав привернути увагу клієнтів, — таємниця листування.

Австрійці, які у 1772 році приєднали Галичину до своєї імперії, продовжили вдосконалення поштової галузі і твердо взяли пошту, яка набирала дедалі більшого стратегічного значення, під державне крило. Поштові станції споруджували у краї щодві милі. А головну пошту переселили у роздержавлений палац, який у різні часи належав Потоцьким, Бєльським та іншим знатним родинам і під дахом якого також розташувалися регіональні владні інституції. Уряд пильно контролював рух кореспонденції, яка могла потрапити у столичні інстанції і нашкодити місцевим чиновникам. Кур’єрам беззастережно дозволяли перевозити лише листи між приватними особами. А будь-яка кореспонденція до урядових інстанцій могла потрапити лише з ласкавого дозволу самого губернатора. Такий жорсткий адміністративний тиск позбавляв поштове відомство великої частини прибутків, які можна було заробляти на перевезенні пакунків, бандеролей тощо.

Тільки наприкінці XVIII століття прейскурант поштових послуг було розширено: дозволялося приймати цінні відправлення, не питаючи на це дозволу влади. Щоб пришвидшити перевезення і поліпшити обслуговування клієнтів, при поштамті було організовано транспортний експедиційний підрозділ — диліжансну пошту.

Львівський головпоштамт — зв’язок з Варшавою, Віднем та іншими європейськими містами гарантований

Телеграф на замку

Розвиток поштової служби був орієнтований на міського споживача, який демонстрував живий інтерес до роботи підприємства: кожен приїзд диліжанса, який щодня курсував до Відня і двічі на тиждень вирушав до провінційних містечок, перетворювався на місцеву подію.

Тому в другій половині XIX століття для пошти, що розташовувалася у пристосованому, хоча й претензійному палацовому приміщенні, збудували нову двоповерхову споруду поряд з будинком губернаторства, у якій мешкав і начальник установи Флоріан Габель. Але штат працівників австрійської головпошти був не набагато більшим від бандінеллівської. Тут працювало два десятки осіб. Щоправда, їхній професійний склад був ширший з огляду на меню послуг та збільшення обсягів роботи: керівникові пошти підпорядковувалися старший контролер, чотири офіцери кінної пошти, кондуктор, експедитор і листоноші. Крім того, оперативність пошти, на 200 років старшої від італійської, зросла завдяки вагомому технічному вдосконаленню: з 1861 року запрацювали перші поштові відділення при двірцях (вокзалах). Однак за сімома замками залишався телеграфний зв’язок: ним користувався лише намісник Галичини у службових цілях.

Гальмом і водночас цілинною перспективою для розвитку поштового ринку залишалося село, де лише вчитель і священик писали та отримували кореспонденцію.

1885 року столичний Відень вирішив будувати «опорні» поштові споруди відразу в трьох регіонах — Львові, Кракові та Чернівцях. Проект львівської головпошти українського архітектора Сильвестра Гавришкевича у Міністерстві торгівлі, до юрисдикції якого належала реалізація цього задуму, прийняли майже без змін. І за два роки (1887-1889) на ділянці, придбаній у духовної семінарії, Спілка архітекторів і підприємців збудувала масивний поштовий палац — адмінспоруду в неоренесансному стилі.

«Накладні» листівки

Нову прибуткову сторінку для приватної діяльності у поштовій галузі відкрило впровадження в обіг поштових листівок. Паперове ноу-хау у форматі відкритого повідомлення вперше у світі пройшло через поштові відділення Австро-Угорської імперії 1 жовтня 1869 року. Перші поштові листівки, дуже скромні на вигляд — виготовлені з цупкого жовтувато-сірого паперу параметрами 120 на 80 мм, за три місяці побили рекорд популярності: було розпродано 3 млн примірників. Такий інтерес до нового виду відправлень стимулювало оптимальне співвідношення ціни і якості послуги. Клієнт платив 2 крейцари, заощаджуючи на конверті, й отримував уже маркований носій для короткого повідомлення. SMS та MMS — два в одному!

Свіжий поштовх для розвитку цього бізнесу дала поява ілюстрацій на листівках. Перші екземпляри візуалізованих поштових відправлень надрукувало у Львові підприємство Яна Бромільського, який займався продажем великих партій паперу та канцтоварів. Його картки з видами міста були орієнтовані передусім на туристів, тому магазини Бромільського були максимально наближені до потенційних споживачів — вони орендували торговельну площу в центральних готелях Львова «Жоржі» та «Гранд-готелі».

Одним з найуспішніших з-поміж видавництв листівок було підприємство «Русалка», що належало Григорію Гануляку. За чотири роки воно відтиражувало 2 млн поштівок. При цьому використовувався триколірний друк. Окрім виторгу від роздрібного продажу тиражованої продукції видавництва також отримували заробіток від замовників, які хотіли віддзеркалити на поштових листівках свої заклади торгівлі, харчування, послуги, товар тощо. У такий спосіб підприємці починають використовувати поштову листівку як ефективний носій реклами. Наприклад, відоме фотоательє Марека Мюнца робило знімки для кав’ярень «Японська», «Віденська», «Сан-Сусі», «Американська», цукерні Залевського, готелю «Жорж» та інших структур. Потім з фотонегативів видавництва тиражували партії візуального товару.

Портфель замовлень безпосередньо залежав від технічних можливостей видавництв. Інноваційними технологіями славилася акційна спілка «Книжниця-Атлас», яка, поставши на базі кількох видавничих підприємств, перетворилася у 20-30-х роках на найбільшу в Польщі фабрику з друкування підручників, наукових праць, енциклопедій, картографічної продукції. Своєму розквіту підприємство завдячувало синові голови спостережної ради підприємства Вітольду Ромеру. Хімік за фахом, доктор технічних наук, він розробив технологію, яка дозволяла випускати листівки особливо високого гатунку. За досягнення в репродукційній техніці Вітольд Ромер навіть отримав Гран-прі на Міжнародній виставці у Парижі.

Броніслав Купєц, колега Ромера, докладно описував цю марудну, але вдячну для збуту технологію: «З негатива через діапозитив робився повторний негатив... Поєднання змонтованих разом шести негативів контактно копіювалося на бромовому папері. Папір у вигляді стрічки уривчасто перемотувався над плитою з негативами, експонувався, потім перемотувався... через камери з реактивами та... накручувався на барабан. Після цього папір нарізався на аркуші та сушився на блясі в ротаційній печі».

За кількістю та різноманітністю виданих поштових листівок кінець XIX — початок XX століття дослідники називають «золотим віком поштівки».

• зі Львова до Замостя — 1,5 грн
• до Любліна — 2 грн
• до Варшави — 3 грн
• до Гданська — 5 грн
• до Кракова — 3 грн